Майор похлинувся пивом:
— Ні, з вами й не вип’єш спокійно! — він поставив пляшку. — Ти як здогадалася про Хортицю? — перевів він погляд на Ірку. На його обличчі промайнула задума… — Що, твій сказав? — непевно припустив він. — Ти з ним усе-таки… контактуєш?
Ірка вже хотіла вкотре поцікавитися, який такий «твій», але відразу стулила рота й відповіла майорові абсолютно порожнім поглядом.
— Якщо він сам твоїм перевтіленням не займається, то чому ви до мене причепилися?! — майже проскиглив Вовкулака. — Ну поясни ти йому! Я його дуже поважаю, ну чесно — дуже! І стародавні звичаї я теж поважаю! Але ж не настільки!!! — вигукнув майор. Раптом його лице посвітлішало. — До речі, а про час, про час він що, забув? День потрібен підходящий!
Ірка з Тетянкою швидко перезирнулися. Богдан мав рацію.
— Якби ти раніше почала, до двадцять другого червня, я б тебе, слово честі, сам звозив! — нервово продовжував майор.
— Не зрозуміла! — обурилася Тетянка. — Ірка що — Гітлер, по-вашому? Вона що, війну збирається починати, що їй обов’язково двадцять друге червня знадобилося?
— А тобі й не треба розуміти! Сидіть спокійно й чекайте грудня! Не здумайте сунутися на острів зараз! Це небезпечно! Смертельно небезпечно!
І знову в словах Ментівського Вовкулаки вчулася моторошна туга, яка роз’їдала душу. Застиглим поглядом він уп’явся в темряву за вікном. Ірка відчула, як кімната сповнюється тривогою, страхом, болісним очікуванням. Майор рвучко струснув головою, начебто проганяючи сумні думки, і рішуче оголосив:
— Та й не вийде зараз нічого, повір мені! І взагалі, давайте вже закінчимо цю марну розмову! — він підвівся. — Вечір, на вулиці темно, а я вас провести не зможу, роботи багато. Тож ідіть швиденько додому, дітки, а то ще хтось скривдить.
— Хотіла б я знати, хто ризикне скривдити відьом? — зарозуміло поцікавилася Тетянка.
— На вас не написано, хто ви такі,— слушно заперечив майор. — І я тобі вже колись казав: ваше чаклунство для бійки не годиться. Поки ви заклинання сплетете, вас сто разів прибити можна.
— От якби Ірка була справжнім перевертнем… — почала Тетянка.
— У-у-у! — завив Вовкулака. — Знову! Досить! Ану марш звідси, всі печінки прогризли! — штовхаючи дітлахів у спини, він погнав їх до виходу.
Уся трійця миттю опинилася на площадці. За ними глухо хряснули двері.
— Якийсь він смиканий сьогодні, — задумливо сказала Ірка. — Нервовий.
— Нервовий? Мент поганий, от він хто! — припечатала Тетянка й із досадою грюкнула кулаком у броньовані двері.
Немов у відповідь на її стукіт, у глибині квартири щось глухо бахнуло, почувся дзенькіт битого скла, а потім — гуркіт і галас. Стукнувшись лобами, Ірка й Тетянка кинулися до замка. Відразу дві краплі відьминої крові впали в замкову щілину.
— Ой, одна зайва! — скрикнула Тетянка.
Одна крапля й справді виявилася зайвою. Замок задимів і вибухнув! Броньовані двері здригнулися й спалахнули вогнем. На місці замка красувалася здоровенна дірка, начебто туди пальнули із гранатомета. Стулка тихо заскрипіла… І повільно прочинилася. Здавалося, час зупинився. Усього на долю секунди. Але цього вистачило. Вистачило, щоб… цілком розгубитися й не повірити своїм очам.
Кімната нагадувала картину в рамі, моторошну й водночас заворожливу. На задньому плані красувалося вікно з начисто вибитим склом. Дрібні скалки блискучим конфетті засипали меблі й підлогу. На передньому, скорчившись і затуливши голову руками, лежав майор. Над ним, розчепіривши крила й грізно настовбурчивши пір’я, зависла пара здоровенних білих соколів. З їхніх загнутих дзьобів капала кров. Третій сокіл валявся на підлозі із задраними догори скоцюрбленими лапами, наче курка на базарному прилавку. Поруч із ним димів покручений шматок металу, в якому заледве можна було впізнати замок. Соколи в кімнаті й дітлахи у дверях отетеріло дивилися одне на одного. Аж раптом майор, через силу підвівши залите кров’ю обличчя, прохрипів:
— Тікайте звідси! Тікайте!
Німа сцена ожила. Один сокіл, скажено заклекотавши, злетів у повітря. Виставивши скорчені пазурі, він кинувся на дітлахів. Тетянка заверещала й відскочила вбік… А Ірка немов збожеволіла!
— Дичина! Здобич! — закричала вона й, утробно завиваючи, стрибнула назустріч соколові.
— Куди, дурепо, ти ж не перевтілилася! — крикнула їй услід Тетянка, але Ірка її не слухала.
Високо підстрибнувши, вона влучним, безпомилковим рухом схопила птаха за хвіст. Соколині лапи задерлися, він кумедно задригав ними в повітрі, залопотав крильми…