Цi ідеї, що А. Франс називав “теологічними доктринами”, а я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка. Цими ідеями давала вона нам змогу “любити дальшого свого”, жертвувати для нього “ближніми і самим собою” (“Нова громада”, цитований твір). Ними ж вона проводила різку черту, що відділяла її ідеал від інших: від ідеалу “європейського нігілізму” (назва Ніцше), що з найнизших інтересів юрби зробив собі Бога, і від ідеалу тої “blonde Bestie”, що не хотіла знати нічого опріч особистих інстинктів одиниць. – її “одержима” не приймає науки Месії через те, що він вимагав від неї любити “всіх”, дбати про щастя “всіх” тоді, як вона любила лиш його, лиш свою велику ідею. І вмирає вона укам’янована не за “розумні”, доступні всякій юрбі речі, не “за щастя, не за блаженство, ні, “…з любові”… до свого абстрактного ідеалу.