Під час облоги Ленінграда в 1941 році зі стегон і сідниць мерзлих тіл померлих, що валялися вулицями міста, вирізали шматки м’яса. За весь час облоги було заарештовано майже дві тисячі осіб за звинувачення у поїданні людського м’яса[90]. Йшлося про поведінку, що за тих драматичних, моторошних умов ставала хоча й прихованою, страшною, тимчасовою, але звичайною нормою. Про випадки канібалізму в 1933 році у таборах ГУЛАГу на острові Назіно (на сибірській річці Об) існує ціла книжка з документальними підтвердженнями Ніколя Верта[91], в минулому співробітника французького посольства з питань культури у Москві, а зараз викладача історії у Паризькому національному центрі наукових досліджень.
Зазвичай ми намагаємося згладити або знищити у нашій пам’яті згадки про ці страшні епізоди та колективні трагедії, що стосуються тисяч людей. Ми часто їх замовчуємо. Про ці голодомори та масові винищення нагадують історики. І зовсім по-іншому ми ставимося до тих драматичних випадків, які трапляються раптово із залученням обмеженої кількості осіб.
Серед численних прикладів канібалізму за складних умов виживання та голоду часто спадає на думку корабельна аварія «Медузи» — французького судна (яким керував некваліфікований чванько), що перевозило до Сенегалу солдатів і цивільних. Корабель зазнав аварії у липні 1816 року за шістдесят миль від берегів Африки. На нашвидкуруч зроблений пліт вдалося вибратися 147 особам. Тринадцять днів потому рятувальники знайшли живими п’ятнадцять із них. Потерпіли вбивали та їли одне одного, щоб вижити. Неймовірному резонансові ця історія повинна завдячувати знаменитій гігантській картині Теодора Жеріко (дев’ять на сім метрів, написана у 1818–1819 роках), що нині зберігається у Луврі[92]. Та найвідомішим є випадок, що стався з літаком уругвайських авіаліній, який зазнав аварії 13 жовтня 1972 року і впав на льодовик в Андах, на висоті в чотири тисячі метрів, де температура коливалася від 30 до 40 градусів нижче нуля. Із сорока п’яти осіб, що перебували на борту літака, вісімнадцять померли відразу, а ще одинадцять — через кілька днів після аварії у результаті отриманих під час падіння літака ран. Потерпіли почули по рації (вони могли її чути, але не мали змоги передавати повідомлення), що їхні пошуки було вирішено припинити. Через багато днів після аварії вони почали їсти м’ясо з мерзлих тіл своїх мертвих попутників, вирізуючи його тонкими смужками. Їх врятували 22 грудня, через два місяці після аварії, після того як два члени команди з регбі, що летіла цим літаком, досягли рівнини після двох тижнів складного переходу. За слідами цієї трагедії у 1974 році вийшла книжка, а за її мотивами у 1993 році зняли фільм під назвою «Живі. Ті, що вижили». Нандо Паррадо, який був одним із головних героїв цієї трагедії, у травні 2006 року опублікував свої спогади під назвою «Дива в Андах» (Miracles in the Andes). У 2002 році в нього запитали, чи йому коли-небудь довелося пошкодувати про свій вибір. На що він відповів: «Ті дні подумки я пережив уже мільйони разів. Тільки це й роблю» (газета «la Repubblica», 11 жовтня 2002 року).
Неможливо не підкреслити тут той факт, що протягом ХХ століття та на початку нового тисячоліття помітно зросла хвороблива привабливість для суспільства випадків канібалізму. Вона виражається передусім через неймовірний успіх книжок і фільмів, у яких головним персонажем став психіатр-антропофаг Ганнібал Лектор (Ганнібал як «канібал»), якого грає актор Ентоні Гопкінс (режисер Рідлі Скотт). Але серійний убивця, який спершу вбиває, а відтак їсть частини тіл своїх жертв, — то не літературна чи кінематографічна вигадка. Джефрі Дамер, що отримав прізвисько «канібал із Мілуокі», 1960 року народження, крім того, що вбивав і розчленовував свої жертви, ще й з’їдав певні частини їхніх тіл. У період з 1978 по 1991 рік він убив сімнадцять осіб. Після того як його засудили на довічне ув’язнення п’ятнадцять разів (бо у штаті Вісконсин не існує смертної кари), у 1994 році його вбив сусід по камері. Армін Майвес (знаний як «канібал із Ротенбурга») — такий собі сорокадворічний експерт з комп’ютерів. Розміщує в інтернеті оголошення, в якому запитує, чи є хтось — молодик віком від вісімнадцяти до тридцяти років — охочий на те, щоб його забили, а потім з’їли. Серед майже двохсот відгуків він отримав і відповідь від Барнда Брандеса, інженера-електронника, який пропонує себе не як м’ясо на забій, а як вечерю. В березні 2001 року він зустрічається з Майвесом за своєї ініціативи. Він просить Майвеса відрізати йому член, який вони зварили і з’їли разом. Через десять годин після вечері, коли Брандес утратив критичну кількість крові, Майвес його вбиває, розчленовує і їсть протягом наступних місяців. Вечорами за святково накритим столом при світлі свічки канібал споживає близько двадцяти кілограмів м’яса жертви, запиваючи його вином із Південної Африки. Майвес був переконаний, що до нього перейшли деякі якості та здібності Брандеса, включаючи добре розуміння англійської мови. Залишки тіла жертви Майвес закопав у садку. Кримінальний кодекс Німеччини не передбачає статті, згідно з якою канібалізм уважався б злочином. Перед суддею постало нелегке питання: чи можна злочин, здійснений за згоди між двома особами, вважати вбивством? 30 січня 2004 року Майвеса засудили до восьми з половиною років ув’язнення. Але після апеляції з боку звинувачення у 2006 році вирок змінили на довічне ув’язнення.
90
H.E. Salisbury, I novecento giorno: assedio di Leningrado, Milano, Bompiani, 1969, p. 128.
91
N. Werth, L’isola dei cannibali. Siberia, 1933: una storia di orrore all’interno dell’arcipelago gulag, Milano, Corbaccio, 2007.