Інколи вони повертаються. Впевненість у тому, що інколи мертві можуть повертатися до світу живих, існувала ще від прадавніх часів, але (особливо в наші дні) було б доцільно, мабуть, нагадати, що, як зазначається у фундаментальній праці, присвяченій цій темі, «ті, хто повертається, існують лише завдяки уяві живих». Зазвичай померлі з’являються друзям і родичам у період жалоби після їхньої смерті. Це трапляється переважно у тих випадках, коли традиційного культу поховання як переходу від життя до смерті не було дотримано або було здійснено не так, як треба. За часів Раннього Середньовіччя думка про можливість повернення померлих до світу живих видалася б церкві та святому Авґустинові язичницькою. Являтися живим могли лише святі. Починаючи від XI століття, а надто у XII та XIII століттях стіна, яку збудував Авґустин, починає хилитися, аж поки зовсім не руйнується. Померлі розмовляють із живими вві сні, піклуються про них, намагаються їм допомогти та спілкуватися з ними. Крім того, відбуваються колективні явлення, як, наприклад, Mesnie Hellequin[96] — загін гамірних і страшних чорних вершників із того світу[97].
В основі міфу про вампірів полягає кров, а кров — це всього лише рідина червоного кольору, що циркулює всередині нашого тіла. З найдавніших часів у міфах і культах, пов’язаних із кров’ю, присутня як ідея щодо існування осіб, що живляться людською кров’ю, так і думка про те, що пожертвування власної крові може очистити людину або спільноту від гріхів і сприяти їхньому спасінню. У середньовічному християнському середовищі бере початок так званий кривавий наклеп на євреїв, яких уважали за чужих і ворогів, звинувачували у споживанні крові християн. У Перуджі в 1471 році чернець Фортунато Коппола стверджує, що «євреї цього міста та єпархії, немов обжерливі пси, розкривають свої зголоднілі та ненаситні пащі, не лише щоб проковтнути власність бідняків, а й передусім щоб пити їхню кров, висмоктуючи її з їхніх судин»[98].
Цій темі присвячено книжку Фуріо Джезі «Переоцінка кривавого наклепу. Міфологічна машина антисемітизму»[99] (Ripensare l’accusa del sangue. La macchina mitologica antisemita), опубліковану в 2007 році. Вона була видана у 1973 році під іншою назвою: «Кривавий наклеп: процес над євреями Дамаска; метаморфози вампіра у Німеччині»[100] (L’accusa del sangue: il processo agli ebrei di Damasco; metamorfosi del vampiro in Germania). Серед численних прикладів очищувального пожертвування крові варто пригадати, що у Велику суботу в Ночера-Терінезе, у Калабрії, у процесії Скорботної Божої Матері беруть учать так звані самокатувальники (vattienti). На головах у них колючий вінець, а в руках — батіг зі вплетеними в нього тринадцятьма шматками скла або гвіздками. Вони прилюдно у синхронному ритмі шмагають ними самі себе, проливаючи кров до ніг Богоматері[101]. Кров, що витікає з ран, збирають вирізаними шматочками пробкового матеріалу — так званими трояндами, — якими потім роблять відбиток-мітку на стінах будинків тих, хто допомагає самокатувальникові обробити отримані під час процесії рани вином і оцтом.
Вампіри живляться людською кров’ю, що не має нічого спільного з очищенням. Як і тіла святих, тіла вампірів не розкладаються у могилі, але не через святість, а з волі нечистої сили. Вампіри походять зі світу мертвих; вночі вони встають із могил і нападають на живих, щоб поживитися їхньою кров’ю. У випадку канібалізму в когось може викликати апетит наше тіло (у метафоричному сенсі). А от у вампірів апетит викликає лише чиясь кров, щодо якої у них справді ненаситна жага.
На щастя, на відміну від канібалів, які були і є справжніми, вампіри — істоти фантастичні. Портрет вампіра, що має невідоме походження та існує майже в усіх культурах, має певні якості, які неодноразово підкреслювалися: він одночасно і не живий, і не мертвий, до того ж приречений навік до цього невизначеного, подвійного стану існування. Є лише один спосіб позбавитися вампіра: приколоти його до землі кілком, встромивши того йому прямо в серце, або відрізати йому голову та вирвати серце з грудей. Лише так можна позбавити вампіра безсмертя, і ця їхня особливість (як свідчить безліч романів і фільмів) викликає у них подвійне відчуття: це відчуття страху й водночас невизнане сподівання покласти край кошмарові вічного життя.
Образ вампіра виникає з народного вірування, поширеного передусім у Центральній і Західній Європі, можливо, пов’язаного з тібетськими та індійськими міфами, а згодом, особливо протягом XIX століття, дає поштовх до появи численних літературних, а відтак кінематографічних творів. Чудова книжка про привидів і вампірів виходить у Франції у 1746 році, а згодом — у новій редакції — в 1751 році. Коли її автор, Авґустин Кальме, опублікував свій твір, Вольтер уже був широко визнаним діячем, а 1751 рік — це той самий рік, у якому побачив світ перший том великої енциклопедії Дідро та Д’Аламбера, яку одноголосно визнали пам’яткою просвітницької філософії та епохи раціоналізму. Корисно інколи вийти за рамки схем Біньямі[102] та згадати про те, що протягом минулих століть (точно так, як це буває сьогодні) щасно співіснували персонажі та ідеї, які, здавалося б, не можуть уживатися.
96
Сюжет «дикого полювання» був поширений в Європі. У Бретані це полювання називали «царським», у Ельзасі — «диким», у Саксонії та Вестфалії — «чорним», у Північній Німеччині — «полюванням Вотана». Франки учасників цього полювання називали La Mesnie Hellequin («почет Еллекіна»). Вважається, що уявлення про дике полювання походять від кельтської та германської язичницької міфології и пов’язані з легендами про воїнство мерців, які мчать небом або землею на чолі з Одіном. — Прим. ред.
97
J.C. Schmitt, Les Revenantes. Le vivant et les moris dans la societé médiévale, Paris, Gallimard, 1994, p. 65.
98
A. Toaff, Il vino e la carne. Una comunità ebraica nel Medioevo, Bologna, Il Mulino, 1989, p. 152; варто уваги R. Taradei, L’accusa del sangue: storia politica di un mito antisemita, Roma, Editori Riuniti, 2002. Див. також A. Toaff, Mangiare alla giudia. Cucine ebraiche dal Rinascimento all’età moderna, Bologna, Il Mulino, 2011 (II ed.); A. Toaff, Pasque di sangue. Ebrei d’Europa e omicidi rituali, Bologna, Il Mulino, 2008.
101
F. Faeta, La rappresentazione del sangue in un rito di flagellazione a Nocera Terinese. Scrittura, teatro, immagine, в G. Schiavoni (ред.), Il piacere della paura. Dracula e il crepuscolo della dignità umana, Torino, Edizioni dell’Orso, 1995, pp. 57–67.
102
Ернесто Адамо Біньямі (Ernesto Adamo Bignami) (1903–1958) — вчений, викладач, засновник однойменного видавництва, що публікує кишенькові довідники у м’якій обкладинці, в яких зазвичай у вигляді схем і таблиць викладено основи певного шкільного предмету (фізика, хімія тощо) або певної теми (наприклад, короткий огляд «Божественної комедії» Данте). Ідея засновника полягала в тому, щоб дати учням і студентам інструмент для швидкого повторення вивченого. На жаль, багато хто користується ним замість отримання поглиблених знань. Студенти називають ці довідники та посібники «біньяміні» за назвою видавництва. — Прим. пер.