«Завдяки експлуатації світового ринку буржуазія зробила космополітичними виробництво та споживання в усіх країнах. На превеликий жаль реакціонерів, вона позбавила галузі промисловості їхніх національних основ»[122].
Виходячи з цих цитат, можна підкреслити ті істини, що відомі вже давно: по-перше, автори «Маніфесту» відкрито розхвалювали революційну роль «буржуазії»; по-друге, дискусії навколо «експлуатації світового ринку» точаться набагато давніше, ніж це ладна визнати закоротка пам’ять сьогоднішніх політиків; по-третє, що Маркс та Енгельс (хоча цей факт сьогодні намагаються замовчувати) вважали явно реакційною відмову від того, що сьогодні називають глобалізацією.
Цей процес нам видається справді невпинним. Контролювати його вдається лише частково й у певних рамках. Я почав цей розділ роздумами про моду та просування місцевих кулінарних традицій. Сьогодні Італія має 129 найменувань, що належать до категорії продуктів із контрольованим походженням, а також 77 найменувань категорії географічно захищеного походження. Але здається, що — за геть незаконними принципами! — дві шинки з трьох, які пропонуються в продажу як товари італійського походження, насправді зроблені зі свиней, вирощених за кордоном, а третя частина наших макаронних виробів зроблена з імпортованого зерна. Що далі від Італії, то більше погіршується ситуація: з чотирьох товарів італійського походження три є підробками, а знаменитий італійський сир пармезан підробляють у всьому світі, включаючи Сполучені Штати та Австралію[123]. У войовничих і строкатих лавах тих, хто визнає існування війни, яка ведеться між техно-їжею та біо-їжею, є, зокрема, такі, хто стверджує, буцімто навіть високоякісні італійські продукти харчування — це лише легенда, що створює «оманливий образ натуральності»[124].
XIV. Примітивізм
В основі історії людства, як писав у середині XVII століття англійський філософ Томас Гоббс, «лежить постійний страх і небезпека насильницької смерті, а життя людини — одиноке, бідне, бридке, жорстоке й коротке»[125]. За цих умов, так яскраво описаних, сьогодні живе (чи краще сказати — виживає) дуже багато людей. Та все ж є в наш час і такі країни світу, де життя стало довгим, насильницька смерть трапляється рідко і дедалі частіше серйозно задумуються про те, щоб споживати менше та припинити оточувати себе непотрібними речами. В цих країнах є люди, що заробляють собі на життя тим, що навчають своїх співгромадян їсти мало. Може видатися дивним, але саме в цих частинах земної кулі відродилася давня тема засудження прагнення людини до повного панування над природою. Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить «натуралізм», свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям «примітивних суспільств», людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти.
Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в «органічному суспільстві». П’єр Паоло Пазоліні був упевнений у тому, що якщо відмінити обов’язкове навчання у школі та телебачення, це допомогло б жителям римського кварталу «віднайти власну модель життя». В «незайманій» культурі римського пролетаріату робота «набула б іншого значення, ставши тією рушійною силою, що... об’єднує рівень побуту із життям». Як і будь-який інший справжній примітивіст, Пазоліні виходив у своїх поглядах із повного відречення від сучасності, намагаючись дивитися лише в минуле та майбутнє. Італійці, писав він, перетворилися на «звироднілий, сміхотворний, бридкий, злочинний народ»[126]. Від такого теперішнього прямий шлях у майбутнє, яке виглядає поверненням до невинності, що передує гріхові. У сучасному суспільстві панує одна-єдина хибна ідея (ідея добробуту), цілком і безроздільно. Вона вбачається як провина, за яку слід вибачатися, від якої можна позбавитися лише шляхом повернення — через бідність і страждання — до втраченої невинності дитинства, в якому не було ні зла, ні вини. Постіндустріальне майбутнє Івана Ілліча, в якому панували б справжні ідеї щастя та свята, постає для Пазоліні як «єдина можлива альтернатива кінця світу»[127].
123
Див. P. Berizzi, Pasta, sugo e mozzarella, 60 milliardi mangiati dal finto made in Italy, в «la Repubblica», 3 вересня 2010.
124
Див. P.C. Conti, La leggenda del buon cibo italiano e altri miti alimentari contemporanei, Roma, Fazi, 2008.
126
P. P. Pasolini, Il vuoto di potere in Italia, в «Corriere della Sera», від 1 лютого 1975.
127
P. P. Pasolini, Predicano in un deserto i profeti dell’Apocalisse, в «Il Tempo», від 6 грудня 1974.