Одна з книжок Гільди Брух, однієї з найавторитетніших лікарів-психіатрів із питань анорексії, називається «Золота клітка» (Golden Cage[155]). Хворі на анорексію схожі на горобчиків у золотій клітці: їдять одні крихти, живуть у клітці, з якої не можуть вилетіти, але та золота клітка — об’єкт їхньої гордості, адже бути худими — гарно; що худіший, то краще; схуднення вбачається як цінність. Брух розглядає анорексію як своєрідне трагічне самолікування, до якого вдаються дівчата, щоб заявити собі та своєму оточенню про власну свободу та незалежність. Цим вони ніби хочуть сказати: погоджуюся з усім, догоджаю в усьому, роблю так, як скаже мама, але щодо їжі вирішую сама, тут я нікому не поступлюся, буду боротися до останнього. Звідси бере початок виснаження та «харчова тиранія», звідси відмова від будь-яких компромісів і вибір страшного шляху «повільного самогубства».
Сьогодні це вибір тисяч дівчат і хлопців. Для них їжа перетворилася на ворога. Як таке могло статися? Як змогли злитися в єдине культурні моделі життя з патологічними формами? Чи існує якийсь зв’язок між нашими сучасними поглядами на їжу та харчування і тим шляхом, який обрали для себе ці юнаки та юнки? Чому на цьому шляху так багато подорожніх? Чому цей вибір такий трагічний і загрожує привести у точку неповернення? Ось що пише Массімо Рекалькаті:
«Клінічний досвід демонструє нам, як тривалий анорексичний стан і різноманітні методи утримання від їжі призводять до фатальних наслідків для людського організму, що не піддаються зовнішньому контролю, як, наприклад, вироблення ендорфіну, який провокує у хворого хвилю збудження такої самої сили, як і та, що викликає голод, тим самим придушуючи його. Це збудження доводить до повного виснаження, до гальмування інстинкту виживання, ще раз підтверджує думку про те, що хворий на анорексію не просто відкидає потреби тіла, а й отримує насолоду від його знищення, немовби перебуваючи в іншому вимірі... Існує певна насолода порожнини, яка видається сильнішою або, точніше — якщо скористатися фройдівським визначенням, — “більш рушійною”, ніж насичення»[156].
«Пацієнти, як правило, з багатим культурним та інтелектуальним багажем зводять сенс свого життя до ідеалізованого та нереального тіла, думають і говорять лише про нього, а для всього іншого місця в їхньому житті немає: ні для стосунків, ні для інтересів і захоплень. Усі думки направлені на власне тіло, яке сприймається хибно, необ’єктивно, під впливом захворювання. В цьому немає якоїсь надмірної духовності, це радше її зникання. На піці захворювання від пацієнтів залишається одне лише тіло, а не, як здавалося б, один лише розум: те виснажене тіло є образом їхньої розрізненої та непевної особистості, порожньою оболонкою, яку належить змінити, пошкодити та ненавидіти, щоб почуватися живими»[157].
Ідеї поширюються, як хвороби, а тому, звичайно, не випадково назва хвороби увійшла і до світу рок-музики. У 1995 році рок-група «Dark Death Metal», що існувала з 1991 року, змінила свою назву на «Anorexia Nervosa» (Нервова анорексія). Їхня нова музика, як повідомляє сайт, народилася на згарищі попередньої некромантичної фази. Коли у членів групи запитали, чому вони обрали саме таку назву, відповідь була ось якою:
«Ця назва, що є також назвою нервового захворювання, у певному сенсі чудово втілює в собі наш підхід до сприйняття світу: відмова від утраченого існування у мороці тиранії, що охоплює все й усіх, оскільки бездумно приймається пересічними членами суспільства, відмова від матерії, пошук абсолютного»[158].
XIX. Мода та виснаження
Багато методів генетично-молекулярних досліджень, як писав Ґільберто Корбелліні, виходять з того, що ризик майбутнього захворювання кожного окремого індивідуума залежить лишень від його індивідуальної генетичної інформації. Насправді, додає він, тільки 5 відсотків пацієнтів із раком грудей або прямої кишки мають позитивні результати тестів генетичної схильності до цих типів раку. Треба особливо виділити його висновок:
«Це просто залежить від того, що причина захворювання індивідуума, а також протікання самої хвороби ніколи не визначаються лише одним геном і ще менше залежать винятково від його генотипу, ба також від особливих умов, які впливають на індивідуума протягом його розвитку, росту та життя у дорослому віці, і саме вони впливають на вираження його генетичної інформації, що виявляється через певне захворювання»[159].
156
M. Recalcati, Fame, sazietà e amgoscia, в «Kainos», 2007, № 7, fame/sazietà: www.kainos.it/numero7/ricerche/recalcati.htlm. Див. також M. Recalcati, L’ultima cena: anoressia a bulimia, Milano, Bruno Mondadori, 2007.
157
P. Bianchini, L. Dalla Ragione, Il cuscino di Viola. Dal corpo nemico al corpo consapevole, Reggio Emilia, Diabasis, 2006, p. 67.
159
G. Corbellini, Breve storia delle idee di salute e malattia, Roma, Carocci, 2004, pp. 118–119.