Здається, можна дійти висновку, що значний акцент на факторах довкілля (був такий період, коли все вивчення анорексії крутилося навколо стосунків дочка–мати), як і надмірна увага до генетичних чинників, видаються недостатніми та частковими. Таким чином пояснюється той факт, що анорексія — це нікому не відома хвороба у країнах третього світу та там, де існує проблема голоду, а також виправдовується (хоча б інколи та частково) селянська мудрість, висловлена одним із літніх жителів Тоді. Говорячи про щойно відкрите відділення, де лікуватимуться анорексичні дівчата, він сказав присутнім: «Якщо почнеться нова війна, то відразу всі вилікуються».
«Проблеми з харчуванням, — стверджує Массімо Куццоларо, — залежать від комбінації цілої низки факторів: біологічної (генетичної) схильності, причин психологічного характеру (занижена самооцінка, перфекціонізм, проблеми в родині) та соціального тиску — достатньо звернути увагу на те, як нав’язується дівчатам міф про красу в худорлявості»[160].
У світі, де краса та фізична досконалість виходять на перший план, де зі всеохоплювальною наполегливістю — а часто-густо й агресивністю — пропонуються та пропагуються краса та фізична досконалість, які буквально витрутили із засобів масової інформації будь-які форми дівочої цнотливості та невинності, певні моделі краси та фізичної досконалості набувають практично ексклюзивної цінності.
«Дівчата, що турбуються про власну жіночність, відмовляються від м’яких і пишних форм, намагаючись походити на худорлявих моделей з обкладинки, тоді як юнаки, як ніколи раніше, беруть за приклад досить-таки сумнівні ідеали чоловіка: з бездоганним м’язистим тілом, надмірним доглядом за власним зовнішнім виглядом та естетичним образом»[161].
У 2002 році в «British Journal of Psychiatry» було опубліковано статтю Анни Е. Бекер з чотирма співавторами, присвячену вивченню змін у поведінці та харчуванні дівчат-підлітків з Фіджі під дією тривалого перегляду телевізійних програм[162].
Жінки островів Фіджі (це архіпелаг у південно-західній частині Тихого океану, де більшість населення належить до меланезійської гілки народів Океанії) історично мали досить пишні форми. Вже через три роки після появи тут телетрансляцій, у 1995 році, серед молоді набуває моди дієта та звичка викликати в себе нудоту, щоб схуднути, — раніше нечувані явища серед населення, які охопили приблизно 11 відсотків мешканців.
Вичерпне пояснення цьому явищу надав уже згадуваний раніше Массімо Куццоларо:
«Анорексія та булімія пов’язані з цінностями й особливими внутрішніми конфліктами, притаманними західній культурі... Схоже на те, що поширення цих патологій на країни Східної Європи, країни третього світу та іммігрантів із бідних країн, що перебралися до багатих, якимось чином пов’язане з покращенням економічних умов, а надто з процесами культурної інтеграції. Слід підкреслити, що у бідніших країнах паралельно з ростом порушень харчування збільшуються у кратній проґресії випадки ожиріння»[163].
У 2000 році урядова комісія з прав жінок у складі уряду прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, скориставшись як нагодою святкуванням на честь відомої та справді занадто худої моделі Твіґґі, висунула вимогу до діячів індустрії моди та модельного бізнесу і, зокрема, до стилістів, залучати до показу мод не занадто виснажених і змарнілих моделей і пригрозила: якщо не буде вжито належних заходів, комісія наполягатиме на ухваленні відповідного урядового закону. Твіґґі (якій на той час було за п’ятдесят) запропонувала заборонити участь у показах мод тим моделям, яким іще не виповнилося шістнадцяти років. Говорячи про небезпеки, що загрожують у цьому плані неповнолітнім, Твіґґі щиро та відкрито, як то можуть дозволити собі особи з певним рівнем слави та популярності, заявила, що індустрія моди «перетворилася на корумповану, а часом бридку галузь»[164].
Газета «la Repubblica» від 9 березня 2007 року присвятила цілу сторінку промові президента Італії Джорджо Наполітано з приводу присвоєння Елені Мірольйо (торгова марка Elena Mirò) титулу Кавалера праці з таким обґрунтуванням: «За внесок у розвиток і популяризацію одягу великих розмірів і сприяння позбавленню жінок від надто обмеженої естетичної моделі краси». Сторінка мала заголовок: «Наполітано: зупиньмо надмірну худорбу за будь-яку ціну». Та промова викликала у публіки одноголосне схвалення. На церемонії присвоєння титулу була присутня і міністр із питань культурної спадщини та культурних заходів Джованна Меландрі. Кілька днів потому вийшла її книжка (яку вона написала у співпраці з Бенедеттою Сіллі) «Як вішак: дівчата, мода, харчування» (Come un chiodo: le ragazze, moda, l’alimentazione[165]). У ній згадувався «Маніфест саморегулювання італійської моди проти анорексії», підписаний 22 грудня 2006 року: «Домовленість, досягнута між урядом і світом моди щодо часткових, але важливих сумісних зусиль проти таких захворювань, як анорексія, булімія, які дедалі поширюються серед представників молодого покоління».
160
M. Cuzzolaro, F. Piccolo, A.M. Speranza, Anoressia, bulimia, obesità: disturbi dell’alimentazione e del peso corporeo da 0 a 14 anni, Roma, Carocci, 2009, p. 28.
161
E. Riva (ред.), L’autostima allo specchio: la prevenzione dei disturbi del comportamento alimentare in adolescenza, Milano, Franco Angeli, 2007, p. 121.
162
Див. A.E. Becker, R.A. Burwell, S.E. Gilman, D.B. Herzog, P. Hamburg, Eating behaviours and attitudes following prolonged exposure to television among atoni Fijian adolscent girls, в «British Journal of Psychiatry», 2002, 180, pp. 509–514.