Навперерiз загадковiй постатi кинулось кiлька iнших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очiкуючи, чим воно закiнчиться. I який же вiн був радий, коли вся група пiдiйшла до нього i вiн упiзнав Рожевого!
- Петре! - гукнув той. - Ось ми пiймали злочинця...
- Пити, дай менi пити, - сказав Яворович, облизуючи пошерхлi губи. Злочинець його не цiкавив.
- Зараз, принесуть, - пообiцяв Рожевий, i один з його воїнiв швидко побiг через згарище.
Рожевий тим часом говорив:
- Отже, правду сказали нашi мудрецi: ти - Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитiв загинула б. На знак нашої вдячностi ми поставимо твою мумiю на найпочеснiшому мiсцi в Долинi предкiв.
Яворович подивився на нього пильним оком:
- Я хочу ще довго жити.
- Живи, тiльки нiколи не залишай нашої країни.
Принесли дуже смачних плодiв, з яких так i пирскав сiк. Петро жадiбно їв, поглядаючи на чубатих воїнiв. Нарештi, глянув i на бранця. Зелена шкiра, застиглий вираз обличчя, довгi руки. Десь вiн його бачив...
- Вiн принiс вогонь! - вказав на нього Рожевий, i Петро пригадав храм сонцепоклонникiв. - Ми поставимо цього слугу Головатих перед очi наших мудрецiв. Щоб вiн усвiдомив свою ницiсть i презирство Синiв Риби.
Яворович подумав: "От тобi й роботи! Чим вони гiршi вiд своїх творцiв?"
- Ось! - Рожевий вихопив iз складок одягу Зеленого сiрникову коробочку i подав Яворовичу. В нiй лишився один сiрник.
Той стояв, звiсивши довгi руки, з таким самим дерев'яним лицем, як i тодi, у храмi. Яворовичу не хотiлось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:
- От що, проведи мене, друже, до лiтака.
Воїни потягли Зеленого в Долину предкiв, а Рожевий i Яворович пiшли до тiєї плантацiї, де стояв ракетоплан.
"А що ж, може, воно так i буде... - подумав Петро про свою власну мумiю, - адже пального нi грама..."
ЗАГИБЕЛЬ БОГIВ I ДАРУНОК НЕБА
Щось наче найшло на Яворовича - уперше за весь час експедицiї його пройняв препоганий настрiй. На душi зробилося важко, наче груди наповнились свинцем i нiяк дихати. Моментами жалiв себе i одразу ж висмiював i за цi жалощi, i за нерозумнi вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не вiдвернути, - i сама думка про це здавалась жалюгiдною, губи його кривила презирлива посмiшка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втiшати - ну, й що? Сидиш на якорi з порожнiми баками... борець за справедливiсть. А хiба справедливо забути про головне - про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"
Намагався заглушити в собi думки, але вони зовсiм не пiдкорялися його волi, виринали невiдомо звiдки i як, сперечалися, крутилися, вертiлися, зникали, натомiсть з'являлися новi й новi. Хотiв визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, - але цей процес невловимий для свiдомостi.
Тодi вiн подумав, що увесь цей джаз вiд того, що в нього просто болить голова. Дiстав з аптечки порошок, проковтнув i, пiдклавши пiд голову скафандр, прилiг на сидiннях.
Нiби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. "Вiн принiс вогонь!" Звичайно, цей Зелений - злочинець, але, по-справедливостi, разом iз ним "перед очима мудрецiв" мусив би стати i вiн, Петро Яворович. I коли б вони спитали:
- Ти принiс оце лихо на нашу планету?
Вiн би вiдповiв:
- А нащо?
- Та вже ж не на те, щоб пiдтримувати забобон чи палити житла... Вогонь - це ж чудо природи, i поводитися з ним треба обережно...
- Але ж це завдало нам лиха.
I ото вони могли б справедливо вирiшити:
- За те, що ти принiс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, вiддати тебе стрiлi. А за те, що ти захистив нас i врятував вiд знищення, поставити твою мумiю на чiльному мiсцi в Долинi предкiв.
- Мазер! - гукнув Петро, i обличчя його освiтилося такою радiсною усмiшкою, наче вiн щось знайшов, те, що давно i довго шукав. - Мазер! Вони б же не вiддали, ось у чому причина...
Здавалося, виправдався перед своїм сумлiнням - будь веселим. Але усмiшка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнiчувало усвiдомлення невиконаного обов'язку. Другого лiтака на "Астероїдi" нема... Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору - аж до прибуття нової експедицiї iз Землi? При однiй лише гадцi про роль Робiнзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п'ять чи десять рокiв йому вдалося б нагромадити багато цiкавих фактiв, спостережень... Та хоча б же хоч повiдомити! Хоча б... Ех, ти... ти-и...
Що за мана? Вiн уже не каже "ти", а воно звучить! Пiдвiвся - перестало. Тiльки лiг, знову:
- Ти-и... ти-и...
Сiв, провiв долонею по чолу. Так i збожеволiти можна. Прислухався - не чути нiчого, схилився до скафандра - звучить! Невже запрацював мiсцевий зв'язок?!
Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так i є!
- Ти-и... ти-и... ти-и...
В цьому слабенькому, приглушеному звуковi було все: радiсть земного життя, люди, сонце!
Похапцем вiдчепив шолом, натягнув на голову i вискочив iз кабiни. Тiло пружинило, втоми як не було.
Звiдки сигнали? Те, що не з "Астероїда" - сумнiву не було, мiсцевий зв'язок охоплює вiдстань до 40-50 кiлометрiв. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно...
Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирiшив, обравши лiтак за вiдправну точку, вiддалятися по черзi в рiзнi боки, визначаючи силу звуку.
Пiшов чомусь спочатку вiд хвоста. Вiдрахувавши тисячу крокiв, зупинився, прислухався. Сигнал нiбито послабшав. Тодi вiдмiряв кiлометр вiд носової частини лiтака. Сигнал видався сильнiшим, а особливо, якщо порiвняти з вiддаллю у два кiлометри.
Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотiв так i йти, але передумав. Повернувся до лiтака, взяв необхiдне спорядження, усе перевiрив, добре закрив кабiну i тiльки тодi пiшов. Та недалеко й вiдiйшов - може, кiлометра пiвтора - як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабiнi, але хiба вiн тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзiв, а вiн ляже спати?!
Ввiмкнув лiхтар i, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.
- Ти-и... ти-и... - гукало все голоснiше й голоснiше.
- Iду! Iду! - кричав, як несамовитий, Петро i ступав ще ширше.
А йти доводилось здебiльшого хащами, стежки попадались дуже рiдко. I як тiльки, йдучи стежкою, Петро помiчав, що сигнал слабшає,- одразу ж звертав i без вагання простував помiж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через рiчки.
Iшов доти, поки почав спотикатися. Тодi тiльки до його свiдомостi дiйшло: втомився, ноги вiдмовляються служити.
Присiв пiд деревом, така думка - трохи вiдпочину та й пiду. Але незчувсь, як i заснув. Схопився уже на свiтанку, його розбудило:
- Ти-и... ти-и...
- Ех, бодай йому! Проспав...
Десь у глибинi душi ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?
Навiть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.
Скiльки вiн уже пройшов - п'ятдесят, сiмдесят кiлометрiв? Сигнал помiтно подужчав, i це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, бiг бiгом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду озеро чи скелю.
I ось вiн пiдiйшов до узгiр'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так i є - високогiрне плато, але що тут сталося? Не видно жодної бiлої кулi, навiть жовтi кущi повиривано, наче тут пройшов смерч!
Яворович зупинився, роздивляючись на всi боки. Забув навiть про сигнал, що марно кликав i кликав голосом мембрани. Уся мiсцевiсть вкрита трупами, i особливо багато - Синiв Риби. Лежать i поодинцi, ї густими лавами, але всi головами туди, де були кулi Головатих, тобто вперед. Бiй, очевидно, вiдбувся цiєї ночi, i хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, - Головатих знищено до ноги.
Петро довго блукав помiж купами трупiв i шматками ще недавно всесильних мозкiв. Жодного живого Головатого! Мабуть, i малолiтнi загинули у цiй страшнiй сiчi... От тобi й роботи... Повалили, знищили своїх творцiв, своїх жорстоких богiв! Загинула, зникла тиранiя.
Нацiлюючи кiноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? I не хотiв надибати на нього вбитого, i чомусь вiдчував, що саме тут скiнчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повiв довговолосих вiн, Рожевий, i якщо вже полiг увесь його загiн, то... А може, вiн якимось чудом уцiлiв?