Зустрічаємо в Лавріненка й деякі істотні непорозуміння з трактуванні російської історії першої половини XIX ст. Так, наприклад, читаємо в книжці наступну цитату з інструкції, даної 1825 року міністром освіти, А. С. Шішковим, раді Харківського університету; “Греко-католики, римо-католики і лютерани повинні бути виховані, перші — в доброму й непохитному православії, а другі й треті — у всій точності позитивного виконання своєї віри”. До цього Лавріненко додає такий власний коментар: “Цікавий тут наказ греко-католикам, що ними були тоді в межах імперії майже виключно українці, перевиховатися на російське православіє” (стор. 134, прим.). Але ж бо в Росії католиків східнього обряду не називали “греко-католиками”, а завжди тільки “уніятами”. Термін “греко-католики” був офіційно запроваджений для уніятів Автрійської імперії — галицьких і закарпатських “русинів”-українців і семигородських “волохів”-румунів — декретом цісаревни Марії Терезії в 1774 році. Зате в Росії термін “греко-католики” іноді вживали як церемоніяльний і помпезний синонім замість “православні”. Нема сумніву, що в цитованому уривку застосовано це означення саме в цьому сенсі. Міністр Шішков був відомий реакціонер і обскурант, але Лавріненко безпідставно пришиває йому намір переводити українських греко-католиків на російське православіє. (Побіжно згадаймо, що аж до скасування унії в 1839. році більшість серед уніятів Російської імперії становили не українці, а білоруси.) Шішков просто закликав університетське начальство дбати про те, щоб студенти різних християнських віровизнань — православні, католики, протестанти — залишалися добрими духовними овечками своїх церков. В інструкції виражене святенництво, в яке попав Олександр I за останніх років свого життя, але не русифікаторська тенденція, яку в ній доглянув Лавріненко.
Лавріненкова прикра помилка не випадкова. Вона витікає з певної апріорної настанови: бажання всякою ціною змалювати російську державність у можливо найтемніших кольорах. Але така тенденційність шкодить історичному пізнанню, зводячи його на манівці Ось ще один приклад.
Лавріненко раз-у-раз сплутує й ототожнює “аракчеєвщину” з “політикою офіційної народности”. У дійсності ці явища хронологічно відокремлені й віддзеркалюють різні етапи в політиці російського самодержавства Пам’ять графа А. Аракчеєва, фаворита Олександра I, зв’язана передусім із сумнозвісними “військовими поселеннями”, що про них чимало говорить у своїй праці Лавріненко. Але зі смертю Олександра I Аракчеєв пішов у відставку. “Політика офіційної народности” почалася щойно сім років пізніше, коли в 1832 році міністер освіти, С. С. Уваров у рапорті до царя Миколи I сформулював принципи “православія, самодержавія й народности”, як три ідейні стовпи, на яких тримається Росія. Проголошення програми “офіційної народности” було, безперечно, відповіддю царського уряду на польське повстання 1830–31 років та являло собою намагання знешкідливити національні ідеї, які на той час починали помітно проникати до імперії. Хтось міг би сказати, що й “аракчеєвщина”, й програма “офіційної народности” — це тільки епізоди чи аспекти в політиці російського самодержавства. Не заперечуємо цього. Але запитаємося: чи вже за Олександра I царський уряд провадив політику русифікації щодо підвладних йому народів? Цього погляду дотримується Лавріненко, і саме тому він замазує грань між “аракчеєвщиною” й “офіційною народністю”, пересуваючи назад хронологічні межі останньої. Але історичні факти доводять щось інше.
З шістьох університетів, чинних на території імперії за Олександра I, у двох навчання провадилося неросійськими мовами: в Дорпатському німецькою, а в Віленському польською. Двом країнам, приєднаним до імперії за свого панування, Польському королівству й великому князівству Фінляндському, цар Олександр надав широку автономію державного характеру. У Варшаві постав польський університет (якого там не було за старої Речі Посполитої), а в Або (Турку) продовжував існувати університет із шведською мовою (згодом перенесений до Гельсінгфорса). Якщо додати університети Польщі й Фінляндії до тих, що працювали на території властивої Російської імперії, дійдемо до загального числа вісьмох, що з них рівно половина не були російськомовними. Чи це свідчить про русифікаційну політику?
Правління Олександра I мало скоріше імперський, у багатьох відношеннях навіть космополітичний, ніж національно-російський характер. І це не змінилося навіть тоді, коли після закінчення наполеонівських війн і Віденського конгресу (1815) політика імператора переорієнтувалася ступнево з відносно ліберального на консервативний, чи реакційний, курс. Т. зв. “Священний союз”, автором якого був Олександер, становив своєрідний Інтернаціонал монархів, ціллю якого було підпорядкувати партикулярні інтереси європейських держав, не виключаючи самої Росії, певним універсальним принципам. Незважаючи на всю гидотність “аракчеєвщини”, вона не була носієм русифікації. Не згадуючи про автономну Фінляндію й Польщу, у прибалтицьких губерніях у місцевій адміністрації, судах і школах панівною залишилася німецька мова, а в губерніях т. зв. “Західньої Росії” (себто Литви, Білорусії і Правобережної України) — польська Важливий польський освітній і культурний центр на Волині, Кременецький ліцей, — заснований у 1805 році, себто одночасно з Харківським університетом, — продовжував існувати до 1831 року, коли його закрито у зв’язку з польським повстанням.