Терлецький трактував політичні справи як людина церкви. Розглядаючи історію різних слов’янських націй, він підходив до неї головно з погляду їхнього релігійного розвитку. Релігія для нього була фундаментом громадянського суспільства. Згідно з Терлецьким, здорове громадянське життя можливе лише тоді, коли воно грунтується на одній справжній релігії — католицизмі. Його філософія історії була провіденційною. Бог призначив кожній нації особливу місію, і Його рука спрямовує всі нації до здійснення їхньої визначеної наперед долі. Коли несподіваний поворот історичних подій і напрямів розвитку відхилявся від провіденційного плану, Терлецький утішав себе думкою, що Божа воля незбагненна.
Проте підставова релігійно-церковна орієнтація Терлецького не робила його реакційним. “При цьому визнаємо, що ми є щирими і сердечними прихильниками всіх належних свобод і рівності у суспільстві, поважаємо й схиляємося перед волею народу, оскільки часто вбачаємо у ній натхнення Боже.., але ми ніколи не були і не є її сліпими прихильниками. Ми не визнаємо її непомильності, яка властива лише одному Богові” (с. 5). Отже, політичне кредо Терлецького можна досить точно означити як християнсько-демократичне. Він віддав належне Пієві IX, “котрий натхненням із неба, відчувши потребу часу, впроваджує благотворні зміни” і котрий, “поєднуючи свободу з вірою, закладає тим самим наріжний камінь майбутнього суспільного порядку” (с. 3).
Початок “Слова...” дивним чином нагадує початок “Маніфеста Комуністичної партії”. “Привид бродить по Європі — привид комунізму”, — проголошували 1848 р. Маркс і Енгельс. Терлецький на рік пізніше стверджував, що з великої пожежі революції 1848 р. піднявся “новий первень, який дрімав багато віків і цілковито невідомий західним людям... Це всеслов’янський первень, що називається в Європі панславізмом” (с. 1–2). Цей феномен, додав Терлецький, знайшов великий відгук; йому давали різні й суперечливі тлумачення. Він мав намір викласти свої власні погляди та переконання, що стосувалися значення слов’янського відродження. Він збирався зробити це як “син Русі, цієї не останньої вітки серед слов’янської родини” (с. 2).
Далі Терлецький подає нарис історії слов’янських народів. Цей огляд, який складає найбільшу частину книжки, показує його начитаність і обізнаність. Здебільшого він не цитує своїх джерел, але часом покликається на літопис Нестора й на Карамзіна, а також таких провідних слов’янських учених, як Добровський, Шафарик і Копітар. Терлецький відзначався ерудицією і проникливим баченням, однак його підхід до історії був некритичним за своєю суттю. Йому було притаманно вірити в те, в що він хотів вірити. Наприклад, він уважав, що іллірійці й інші давні народи Балканського півострова були слов’яни. Дотримуючись цієї теорії, від котрої давно вже відмовилися серйозні вчені, Терлецький міг твердити, що Євангеліє вперше проповідував слов’янам св. Павло (оскільки він зупинявся у Салоніках), і що св. Єремія й імператор Юстиніан були слов’яни (через своє іллірійське походження). Він також сприймав як історично достовірну легенду про відвідання св. апостолом Андрієм місця, де згодом виник Київ, і вірив, що св. Кирило і Мефодій, творці слов’янської літургії, самі були слов’яни. Розповідь Терлецького стає точнішою й вірогіднішою, коли він торкається не такої давньої історії, але на добір і тлумачення фактів завше впливають сильні релігійні упередження.
Згідно з Терлецьким, усі слов’яни були навернені на християнство католицького віросповідання, хоча й двох обрядів — латинського та греко-слов’янського; Кирило і Мефодій були католики, і їхню діяльність схвалював папа. Крім цього, Русь була католицькою від самого початку, оскільки її навернення відбулося перед розколом між латинською і грецькою церквами. Але “незабаром грецька схизма дихнула вбивчим подихом на слов’янські землі і заразила щирі слов’янські душі отрутою ненависті до справжньої Христової церкви” (с. 15). Терлецькому ніколи не спадало на думку, що розділення церков могли спричинити культурні та соціальні фактори, і що відповідальність за це, можливо, треба було б розділити. Він уважав, що розкол відбувся через амбіції і гординю грецьких патріархів. Падіння Візантійської імперії та приниження грецької церкви турецькими невірними було просто карою Божою над призвідцями розколу. А що стосується Російської православної церкви, то за відрив від католицької єдності вона була суворо покарана поневоленням її державою. “Російська церква не лише принижено плазує перед світською владою, але ця остання і панує над нею, править нею за примхою волі володаря, чи навіть волі його намісника, якого-небудь генерала або полковника, який посідає місце царя у святому синоді”. Терлецьким звертався до “відірваних братів” із таким риторичним запитанням: