Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов’язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.
Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодорці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму: у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною “естеблішменту”. Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.
Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римо-католик за релігією й поляк за національністю, був водночас політично лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал “Kultura” (“Культура”) в Парижі опублікував у своєму додатку “Zeszyty Historyczne” (“Історичні зошити”) спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив другу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції.
Підгрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати “Landespatriotismus” (територіальний патріотизм). Починаючи з 20–30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т. зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи пробували писати народною українською мовою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї україномовної поезії, написаної людьми польського походження збірку “Українською музою натхненні”, що її уклав Роман Кирчів — опубліковано 1971 р. в Радянській Україні).
Землевласницька аристократія, що належала до цього гуртка, дуже добре знала українську мову. (В Галичині ситуація була інакша, оскільки там польська меншість становила 20–25 % населення, і міські поляки могли й не знати української мови.) Але на Правобережжі представники польської меншості однаково вільно володіли польською та українською і, крім того, знали російську й західноєвропейські мови. Вони розмовляли українською з дитинства, оскільки це була мова їхніх няньок і слуг, хоча у вітальні вживали польської. Та українська мова, яку вони знали, була не літературна (яка тоді ще не розвинулася), а тогочасна розмовна мова даної місцевості.
Політична ідеологія поляків-українофілів була спрямована на реставрацію історичної Речі Посполитої. Але в складі майбутньої Речі Посполитої Русь (Україна) мала стати автономною одиницею. Таку розв’язку передбачала Гадяцька угода, — висунута в середині XVII ст. і не зреалізована концепція перетворення Речі Посполитої з двочленної на тричленну структуру. На цю ідею покликалися часто. Добре відомо, що деякі поляки-українофіли навіть ідентифікували себе з українською національністю. Першою значною такою групою стали т. зв. хлопомани початку 1860-х років. Аж до революції їхній приклад наслідували і окремі особи, й невеликі групи, і з цього середовища вийшло декілька видатних осіб новітньої України. Проте це були виняткові випадки. В більшості поляки-українофіли й далі вважали себе поляками, але водночас виявляли українські симпатії і намагалися зрівноважити польську лояльність та український територіальний патріотизм. Із цієї групи поляків, які підійшли близько до національної межі, але не переступили її, я вибрав для дослідження три постатті: Францішек Духінський (1816–1893), Іполіт (релігійне ім’я Володимир) Терлецький (1807–1888) і Міхал Чайковський (1804–1886). Не лише належність усіх трьох до одного покоління та схожість їхньої долі, але й особисте знайомство дають підстави говорити про них як про людей певного кола.