У Парижі Чайковський політично солідаризувався з князем Адамом Чарторийським (1770–1861), людиною, яка мала довге життя і дуже незвичайну кар’єру і яка після 1831 року стала лідером консервативного крила польської громади на еміграції. Чайковський дуже прихилився до князя Чарторийського, в якому він бачив русина й нащадка старої литовсько-руської династії графів Ягелонських. В 1841 році за дорученням Чарторийського Чайковський вирушив до Стамбула як політичний агент і близько тридцяти років провів у Стамбулі й Турецькій імперії. Здається, атмосфера Османської столиці цілком улаштовувала Чайковського. Він нав’язав тісні стосунки із впливовими османськими сановниками і ввійшов у довіру до великого візира, Решида Мустафи Паші. Його багатогранна діяльність — до речі, типова для еміграційного політичного життя, але в даному разі цілком успішна — охоплювала налагодження контактів із кавказькими горцями під проводом Шаміля, які воювали проти Росії; одержання дозволу османського уряду на заснування на Мармуровому морі колонії для польських ветеранів, названої Адамполем (на честь князя Чарторийського); спробу залагодити конфлікт між балканськими слов’янами й турецьким урядом. Останнє завдання було майже неможливим, але Чайковський намагався, з одного боку, підтримати різноманітні культурні прагнення балканських слов’ян, особливо — боротьбу болгарів за звільнення від церковного панування Грецького патріархату, а з другого переконати балканських слов’ян поступитися османській імперській системі. Задля цього він використовував дещо оманливі аргументи, пишучи раз у раз, що султан був легітимним спадкоємцем середньовічних сербських королів, оскільки сербські принцеси ставали жінками османських імператорів, отже, османська династія продовжила легітимну лінію. Але він підтримував освітні прагнення болгар, і в деяких монографіях розглянуто вплив Чайковського на національне відродження Болгарії та Румунії.
Проте основна мета Чайковського полягала в тому, щоб підняти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубанських козаків, із якими він пробував нав’язати контакти. Основою цього майбутнього повстання мала стати козацька спільнота у нижній течії Дунаю, в Добруджі. Там жили нащадки запорожців, т. зв. задунайські козаки, добре відомі з оперети “Запорожець за Дунаєм”, а також нащадки донських козаків, прибічників Ігошки Некрасова, який збунтувався проти царя Петра. Але з цією концепцією були пов’язані певні труднощі: наприклад, Січ, що справді існувала в дельті Дунаю під турецькою зверхністю, зникла в 1828 році, оскільки під час однієї з російсько-турецьких воєн більшість задунайських козаків перейшла на бік Росії, після чого залишились тільки поодинокі розсіяні поселення. В той час відносини між місцевими українськими козаками й нащадками донських козаків не були добрі, і між ними велися локальні війни. Проте російський уряд сприймав діяльність Чайковського як неабияку прикрість, і російський посол у Стамбулі Володимир Тітов чинив тиск на турецький уряд, вимагаючи вигнання Чайковського як людини, що завдає шкоди турецько-російським відносинам. У 1849–50 роках османський уряд уже ладен був погодитися.
Щоб запобігти цьому, Чайковський зробив дуже несподіваний крок: 1850 року він перейшов в іслам і став турецьким підданим. Він і далі діяв, дотримуючись тієї ж самої ідеології, але формально вже не як польський емігрант і представник Чарторийського, а як турецький чиновник. Він узяв нове ім’я, Мехмед Садик, тобто Мехмед Лояльний, і перейшов на османську службу в ранзі генерала або паші. Існувала, проте, ще одна причина, чому Чайковський змінив релігію і громадянство. Вона мала не політичний, а особистий, романтичний характер. Перебуваючи у Франції, Чайковський одружився з француженкою Леонід Габаре, яка народила йому чотирьох дітей. Жінка залишилася в Парижі, коли він поїхав до Стамбула, де мав роман із полькою Людвікою Снядецькою. Оскільки у Франції католицькі закони не дозволяли розлучень, то якраз навернення в іслам давало йому можливість упорядкувати стосунки зі Снядецькою.