Скоро після цих подій, 1857 року, в Парижі вийшов альманах під назвою “Козаччина в Туреччині” (“Kozaczyzna w Turcyi”), виданий соратником і товаришем Чайковського Людвіком Зверховським. Проте автором майже напевно був Чайковський, який виступив під криптонімом. Ця збірка була спробою виправдати його стратегію під час Кримської війни. Як і більшість робіт Чайковського, вона зліплена докупи поспішно й недбало, з величезною кількістю друкарських помилок. Альманах містить оповідання, список офіцерів козацького полку, трохи поезії (деякі з віршів написані українською мовою, але надруковані латинським шрифтом) тощо. А найголовніше — у ньому було декілька цікавих статей, які роз’яснювали політику Чайковського. Його підставова ідея полягала у відновленні Гетьманщини під турецьким протекторатом, наслідуючи традицію козацьких ватажків, які були васалами Османської імперії, — Петра Дорошенка (1666–76) та Пилипа Орлика (1710–42), вигнанця, наступника Мазепи, а також тих запорожців, які поселилися в Добруджі після зруйнування в 1775 році Запорозької Січі: “Ця озброєна лицарська громада вигнанців існує вже півтора століття... У 1854 р. під проводом Міхала Чайки-Чайковського козацтво відродилося знову”. Чайковський удає, нібито в Туреччині протягом 150 років безперервно існувала козацька спільнота. Це, звичайно, неправда Хоча й були окремі епізоди козацько-турецької співпраці, як у випадку Пилипа Орлика і поселення запорожців після 1775 р., але не існувало прямого зв’язку з політикою Дорошенка в кінці XVII століття. Чайковський із гордістю пише, що прапором козацького полку був старий прапор гетьмана Дорошенка, який зберігся у скарбниці Константинопольського патріархату. Правда це чи не правда сказати важко. Водночас — трохи нелогічно — той самий козацький підрозділ розглядається як органічна частина Польщі: “Ми кість від кості давніх козаків, вихованих у стременах для служби королеві й Речі Посполитій”. Проте Польща Чайковського була не етнічною Польщею, а радше багатонаціональною конфедерацією: “Державні мужі Корони забули про дрібне питання етнографії — існування чотирнадцятимільйонного руського народу; переступивши через р. Прут, війна неминуче зіткнеться з русинами, і вона може просуватися лише в напрямку Києва та Вільна, а не Варшави та Кракова”. Існує досить багато свідчень на користь того, що Чайковський добачав свою власну майбутню роль як козацького гетьмана у відновленій Гетьманщині під сюзеренітетом султана або польського короля.
Польські історики назагал оцінювали Плани Чайковського як химеру, якусь дивну особисту фантазію. Я жодною мірою не вважаю його діяльність зразком “Realpolitik”, але ті плани, можливо, мали більше підстав, аніж хотіли б визнати попередні дослідники. Не забуваймо, перш за все, що Кримська війна була єдиним випадком між наполеонівською добою і першою світовою війною, коли Росія опинилася в Європі перед військовим викликом найбільших європейських держав — Великобританії і Франції, — які воювали на боці Туреччини, і що вона завершилася поразкою Росії. Кримська війна також виявила внутрішню слабкість і загнивання системи Миколи I та спричинилася до глибокої внутрішньої кризи в Росії. Радянські марксистьскі історики говорять навіть, дещо перебільшуючи, про першу революційну ситуацію, що виникла після Кримської війни. Чи існувала в українському суспільстві база для руху такого типу, як уявляв собі Чайковський? Що такий рух був можливий, свідчить епізод, відомий в історії під назвою “Київська козаччина”. В 1855 році, перед закінченням Кримської війни, почався стихійний масовий рух селян Київської губернії і сусідніх областей Правобережної України, де близько 500 сіл відмовилися працювати на дідичів і організувалися за традиційним козацьким зразком. Це сталося через певне непорозуміння. Царський маніфест, що закликав утворювати ополчення для боротьби проти чужоземного ворога, селяни помилково зрозуміли, як заклик до відновлення козацьких вольностей. Рух пізніше був придушений військовою силою. Проте, цей епізод показує, що в тогочасному українському суспільстві існували деякі елементи, цілком незалежні від Чайковського, серед яких така ідея могла знайти прихильність.
Але концепції Чайковського були притаманні дві істотні вади. Насамперед, весь його світогляд має виразно архаїчний характер. Життя Чайковського охопило більшу частину XIX ст., але його погляди належали XVII–XVIII ст. Із його праць важко було б здогадатися, що він був сучасником середньовікторіанської доби та промислової революції, таких мислителів, як Дарвін, Джон Стюарт Мілль, Маркс чи таких політиків як Пальмерстон, Бісмарк і Кавур. Тому, між іншим, він почувався як удома в Туреччині, оскільки турецьке суспільство було архаїчним і все ще базувалося на відносинах особистої відданості, а не на новітньому інституційному порядку. Пов’язання сучасного політичного руху з давнішною традицією мало свої переваги, і козацька традиція зберігалася в українському суспільстві аж до 1917 року. Проте цю традиційну ідею треба було перекласти мовою нової доби, чого Чайковський не був здатний зробити. Друга, не менш важлива вада — це принципова неможливість погодити між собою український і польський боки його лояльності. Якби на Україні раптом і вибухнуло народне повстання, то воно, дуже ймовірно, було б спрямоване проти місцевої польської шляхти. Проте, щоб підняти український народ на боротьбу за відновлення Польщі, навіть пообіцявши, що ця Польща стане федеративною, не могло бути й мови. Отже, трагедія Чайковського полягала в тому, що він намагався з’єднати в своїй душі дві лояльності, які насправді не сполучалися.