Драгоманов став однією з перших жертв антиукраїнських репресивних заходів російського уряду і в 1875 р. був звільнений з Київського університету. “Громада” доручила йому місію стати її представником у Західній Європі, і він оселився 1876 р. в Женеві. З допомогою А. Ляхоцького (Кузьми) він видав збірники “Громада” (5 тт., 1878–1882) — перший модерний український політичний журнал, та декілька брошур, переважно російською мовою. Разом з С. Подолинським та М. Павликом, що на деякий час приєдналися до нього у Швейцарії, Драгоманов утворив “Женевський гурток”, зародок українського соціалізму. Він прагнув привернути увагу європейської громадської думки до тяжкого становища українського народу під царизмом брошурами (”La littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe”, 1878) і статтями у французькій, італійській і швейцарській пресі. Драгоманов відігравав видатну роль й серед російської революційної еміграції; він видавав “Вольное слово” — орган земських лібералів. Його зв’язки поширювались на польських, єврейських, сербських, болгарських та румунських радикалів і групи.
У 1886 р. наступив розрив між Драгомановим та Київською Громадою; остання вважала, що політична діяльність за кордоном може спровокувати наростаючі антиукраїнські репресії. Прийнята Драгомановим на засланні соціалістична позиція розходилася з поміркованими поглядами членів Громади. Драгоманов рівно ж ворогував з російськими еміграційними фракціями через свій конституціоналізм і гостру критику диктаторських схильностей та прихованого шовінізму російських революціонерів. У Галичині послідовники Драгоманова (І. Франко, М. Павлик, Остап Терлецький) терпіли від переслідувань з боку австро-польської адміністрації та остракізму від місцевого клерикально-консервативного українського суспільства. У середині 1880-х рр. Драгоманов опинився в ізоляції і був позбавлений фінансової підтримки з боку Громади.
У 1889 р. Драгоманов прийняв запрошення на професора у Софіївському університеті. В свої останні роки він пережив піднесення Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Драгоманов був їхнім наставником шляхом інтенсивного листування і писання програмних статей у партійному органі “Народ”. Він також дописував до лондонського місячника “Free Russia” (“Вільна Росія”), що видавався С. Кравчинським (Степняком). Незабаром після переїзду до Болгарії у Драгоманова розвинулася серцева недуга. Він помер і був похований у Софії.
Драгоманов розпочав свою наукову діяльність як історик античного світу і написав “Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит” (“Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт”, 1869). Пізніше він працював у галузі слов’янської, головним чином української етнографії і фолькльору, застосовуючи історично-порівняльний метод. Драгоманов застосовував усну літературу для дослідження історії суспільних ідей на Україні. Його основними працями є “Исторические песни малорусского народа” (“Історичні пісні малоруського народу”, підготовлена з В. Антоновичем, у 2 т., 1874–1875); “Малорусские народные предания и рассказы” (“Малоросійські народні легенди і розповіді”, 1876); “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні ураїнського народу 18–19 ст.” (у 2 т., 1883–1885). Статті Драгоманова появилися у чужоземних журналах (“Mélusine” та інших). Англійський переклад однієї із його робіт, яка первісно була надрукована болгарською мовою{78}: “Notes on the Slavic Religio-Ethnical Legends: The Dualistic Creation of the World” (Bloomington, Ind., 1961).
Драгоманов був видатним політичним мислителем. Він докладно займався конституційними, етнічними, міжнародними, культурними й освітніми питаннями, а також літературною критикою. Ідеї Драгоманова представляли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Під впливом П. Ж. Прудона Драгоманов вбачав кінцеву мету людського поступу як майбутнє встановлення анархії — добровільної асоціації вільних і рівних осіб з усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Він припускав, що цей ідеал може бути досягнутий шляхом федералізму і самоуправління громад та регіонів. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є необхідним будівельним каменем усього людства, і витворив гасло: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”.