Драгоманов проголошував себе соціалістом, не підписуючись ні під будь-яку школу сучасної йому соціалістичної думки. Мотивація його соціалізму була етичною: турбота про соціальну справедливість і непривілейованих та експлуатованих. Він висунув програму конкретних соціально-економічних реформ (наприклад, охоронне трудове законодавство, прогресивний прибутковий податок). Драгоманов був переконаний, що в аграрній Україні соціалізм мусить орієнтуватися на селянство. Тому його можна класифікувати як народника у широкому значенні цього слова, хоча він противився деяким рисам російського народництва (таким, наприклад, як вихваляння селянських бунтів та зневага до ліберальних інституцій західного типу). Драгоманов відкидав марксизм, особливо матеріалістичне тлумачення історії.
Драгоманов продовжував демократично-федералістичну традицію, представлену українським декабристським рухом у 1820-х рр. (Товариство Об’єднаних Слов’ян, членом якого був дядько, Я. Драгоманов) та Кирило-Мефодіївським Братством. Він бажав пов’язати український рух з прогресивними течіями у сучасному західному світі. Драгоманов жалкував з приводу того, що український народ не зберіг свою самостійну державу у минулому. Однак він вважав, що політика сепаратизму була нереалістичною, а його філософський анархізм не дозволяв йому розглядати національну державність як мету українського руху. Він переконував своїх співвітчизників зосередитись на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, що, на його думку, мала б забезпечити достатні рамки для вільного розвитку української нації. Він вимагав співпраці з усіма народами Східної Європи, включно з Росією. Але Драгоманов настоював на організаційній незалежності українського руху. Він поборював як концепцію “неполітичної культурницької роботи” (якій надавала перевагу у 1880-х роках Київська громада), так й участь українців у російських організаціях, які відчужували їх (українців) від свого власного народу.
Своїм баченням Драгоманов схоплював усі етнічні українські землі. Він був першим національним лідером, який відвідав Закарпаття. Драгоманов взяв на себе тривке зобов’язання щодо цього “пораненого брата”. Він вітав систематичну співпрацю серед різних українських земель, яка б перетинала державні кордони. Драгоманов пропонував, що до скинення російського самодержавства центром національного руху мала би бути Галичина, де конституційний режим надавав певні можливості. Галицьким українцям, однак, настійно треба було позбутися свого провінційно-клерикального світогляду. Він вимагав секуляризації українського громадського і культурного життя та відокремлення церкви від держави. Вважаючи протестантизм більш відповідним для поступу, аніж православ’я або католицтво, Драгоманов проявляв інтерес до появи євангелістських сект на Україні. Він написав серію брошур для заохочення релігійного неконформізму й антиклерикалізму. Драгоманов послідовно протистояв виявам ксенофобного українського націоналізму і обстоював корисність прогресивної російської літератури для українців. Він стверджував, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації. Він закликав інтелігенцію працювати задля піднесення мас шляхом освіти, покращення економічного становища, участі у політичному житті і розбудови народних товариств.
Розглядаючи українське питання на широкому тлі, Драгоманов присвячував багато уваги сусідам України. Стосовно Росії він пропонував спільний фронт поміркованих лібералів і революціонерів-соціалістів проти самодержавства, але засуджував терористичні методи. Драгоманов запропонував проект конституційної реорганізації Росії (“Вольный союз”/“Вільна спілка”) зі зверхністю закону, гарантіями цивільних прав, регіонально-локальним самоуправлінням і рівністю національностей (М. Вебер хвалив конституційний план Драгоманова за його трактування національного питання). Драгоманов підтримував право національностей на Україні, зокрема євреїв, на корпоративну національно-культурну автономію. Він вітав визволення південних слов’ян від турків, але застерігав від царського імперіалізму на Балканах. Драгоманов критикував рівно як гноблення Польщі Росією, так і польські претензії на землі, де більшість населення в етнічному відношенні не було поляками. Він вбачав загрозу для Східної Європи в прусько-німецькому мілітаризмі, в пихатих територіальних аспіраціях польських “історичних” патріотів та в “якобінізмі” російських революційних груп.