Поділи, які зліквідували стару польську Річ Посполиту, створили рівночасно міжнародну польську проблему. Ця проблема, переходячи в 19 ст. різні перипетії, постійно мала за вихідний пункт державну, історичну Польщу в її передподілових кордонах. Усі польські політичні течії прагнули до віднови Речі Посполитої в межах з-перед 1772 року. Для польських патріотів усіх напрямків Галичина, Правобережжя, Білорусія, Литва були провінціями Польщі. Саме ліві, демократичні й радикальні польські групи особливо гостро й безкомпромісно ставили справу історичних східніх земель. Польське повстання 1830–31 року було підняте не для оборони інтересів корінної Польщі (що втішалася тоді широкою державною автономією в формі т. зв. Конгресового королівства), але задля “забраних земель”, себто Литви (з Білорусією) та Правобережної України; подібно в 1863 році польська шляхетська, демократична за своїми переконаннями молодь учинила збройний заколот на Київщині навіть без надії на успіх, але просто для того, щоб заманіфестувати приналежність цієї території до Польщі. Очевидно, цим польським демократам доводилося зударятися з фактом, що населення, до якого вони зверталися, було не польське за народністю. Тут допомагала демагогія: писано “золоті грамоти” українською мовою, що обіцяли селянству різні благодаті в майбутній відродженій Польщі, та вигадувано чудернацькі теорії про національну тотожність старих київських полян із поляками. Все це робилося для того, щоб лиш не порушити догми історичної державности. Цю догму про польські історичні границі приймав і західній світ, який, звичайно, не збирався воювати проти Росії задля польських прекрасних очей, але все-таки співчував “шляхетній, нещасній Польщі”. Та що найдивніше: польські територіяльні претенсії кінець-кінцем тішилися визнанням і з російського боку. Царська політика аж до самого повстання 1863 року підтримувала гегемонію польського елементу на Правобережній Україні. Панування польського поміщика над українським селянином стало значно більш гнітючим під охороною російської адміністрації, ніж воно було при немічній старій Речі Посполитій, коли завсіди існував соціяльний вентиль у вигляді втечі на Січ чи гайдамацької розплати. Також культурна польонізація Правобережжя пустила найглибші корені саме за російських часів, у першій половині 19 стол. (роля Крем’янецького ліцею). Російські революційні рухи щодо цього питання не відрізнялися засадничо від урядової політики: щоб придбати союзника проти царату, вони готові були платити полякам територіяльними поступками бодай по Дніпро; так думали вже декабристи, потім Герцен і Чернишевський.
Величезна заслуга Драгоманова — і тут один з пунктів, де історія виправдала його якнайповніше, — це розірвання усієї цієї павутини плутаних понять. Спосіб для цього надзвичайно простий і нині здається самозрозумілий, але для його відкриття треба було небуденної політичної інтуїції: розрізнення Польщі історичної й етнічної. Драгоманов вказав на те, що польська й російська національна територія ніде не стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські (а також литовські й білоруські) землі, що на них ні один з них не має права. Безумовно, допомогла Драгоманову до цього подвигу політичної думки його наукова спеціяльність — етнографія. В етнографії здавна знали, де живе справжній польський народ і які його границі. Але перенесення цього наукового пізнання в політичну область являється великим досягненням Драгоманова.
Драгоманов уважав, що посягання Польщі на українські землі було нещастям для обох народів. Щодо України, то для з’ясування її охоти чи неохоти належати до Польщі не треба ніяких плебісцитів. Досить таких кривавих “плебісцитів” було в українській історії: великі козацькі війни 17 стол.; участь українців у розділах Польщі (малоросійські політики в Петербурзі зверху та повстанці-гайдамаки в терені знизу), однодушна ворожа постава населення до польських спроб у 1830–1831 і 1863 роках. Польська небезпека є тяжкою колодою для нормального розвитку українців, бо стає спонукою до стихійних москвофільських і цареславних настроїв. Щодо поляків, то їхня розпачлива й в дальшій перспективі зовсім безвиглядна реставраційна політика веде до марнотратства найкращих людських сил. Марнотратство полягає не в тому, що є жертви (без них жодна боротьба не можлива), але в тому, що в даному випадку жертви принесені для зовсім фантастичного і навіть шкідливого “ідеалу”.
Розв’язка польського питання уявлялася Драгоманову в тому, щоб покінчити з фантомом історичної Польщі та змусити поляків задовольнятися реальною, себто етнічною Польщею. У цих границях Польща має право на вільний національний розвиток та, якщо захоче, на самостійність. А втім є сумнівне, чи поляки, замість такої малої і з природи речей слабої власної державности не воліли б погодитися на якусь ширшу східноєвропейську федерацію; але це дальше питання, що його мусять вирішити самі поляки. Лишається ще справа польських меншостей на схід від суцільної польської території. Їм прислуговує право на культурну автономію. Ці польські меншості на українських, білоруських і литовських землях, диспонуючи поважними кадрами освічених, талановитих людей, могли б надзвичайно прислужитися справі свободи й поступу, відряджуючи бодай частину своїх сил для визвольної діяльності серед автохтонного населення.