Такі думки Драгоманова про один фронт українських зовнішніх взаємин.
Другий фронт — це південний, чорноморський. У нинішній свідомості українця він посідає відносно мале місце, Не так було в давнину, коли відношення до південних сусідів, Візантії, Болгарії, пізніше Туреччини, також до різних степових народів, безперечно, стояло в центрі уваги. Історично-етнографічні студії Драгоманова добре йому тут стали в пригоді. Він бачив, наскільки грізною була татарсько-турецька небезпека в минулому. Знищення Кримської орди та залюднення за нецілих сто років велетенської смуги степових просторів від Дунаю до Кубані являє собою для майбутности України діло вирішального значення. Однак питання цим ще остаточно не розв’язане. Тільки центр ваги українських інтересів переноситься тепер далі на південь, до чорноморських і балканських країн. Подрібно розглядаючи цей комплекс питань у своїх писаннях, виступає Драгоманов як попередник пізніших на один-два покоління українських геополітичних концепцій (“чорноморська доктрина” Юрія Липи).
Назагал не досить відомо, що київська Стара Громада, що до її провідників належав Драгоманов, у свій час живо цікавилася т. зв. “східнім питанням”. Коли з 1875 року загострювалися на Балканах конфлікти між османською владою та тубільним населенням, Україна перша між усіма частинами Російської імперії дала почин до збіркової акції на користь слов’янських повстанців та до висилки добровольців. Українські гуртки сильно втягнулися до цього діла. Члени Громад брали активну участь у київському та одеському допомогових комітетах, а Стара Громада (провідна клітина українського руху) видавала пропагандивні брошури та вислала була до Београда, крім значніших грошових пожертв, агента для зв’язку з місцевими сербськими колами та для агітації серед добровольців з Росії. Декілька молодих українських діячів побувало тоді на Балканах.
Драгоманов був чи не головною пружиною, що штовхала політику Старої Громади в цьому напрямі. Однак мотиви були в нього не зовсім ті самі, що в більшості його товаришів з Громади. Для них справа здавалася важливою з тієї ж причини, що й для всієї поступової Росії, яка захоплювалася тоді Східнім питанням: вони надіялися, що зовнішня війна доведе до змін у внутрішньому правлінні Росії. Один приятель писав тоді Драгоманову, що треба сподіватися, що добровольці Балканської війни відіграють у розвитку Росії ту саму ролю, яку французькі учасники американської визвольної війни згодом відіграли у Французькій революції.
Поділяючи цю загальну настанову ліберальної інтелігенції, Драгоманов все-таки добачав у східньому питанні перш за все специфічно українські національні цілі. Драгоманов стверджував, як етнограф, тісну мовну й побутову спорідненість між українцями та балканськими слов’янами. Крім неї, існувала також, на його думку, далекосяжна спільність політичних інтересів. Добро України вимагало відкриття чорноморських проток, Босфору й Дарданелів, цієї найважливішої української дороги в світ. Крім цього, Україні потрібні, як партнери для господарського й культурного обороту, заможні й квітучі сусіди; тим часом балканські землі перетворюються під нездарним османським пануванням на пустелю. Вигнання турків з Европи — це український національний постулят. Отже, тут існує деяка збіжність між українськими інтересами та офіційною російською політикою, яка теж вибирається “визволяти слов’ян”. Але збіжність тільки тимчасова, бо остаточні цілі зовсім протилежні. Росія думає про те, як турецьку адміністрацію замінити петербурзькою, їй уже ввижаються на Балканах губернії — болгарська, сербська і т. д. Велика частина публіцистики Драгоманова довкола східнього питання присвячена безпощадній критиці російської політики в цій справі. Він демаскує нахабність “визволителів”, які збираються верховодити в чужій хаті; він показує, як за офіційною фразою про “братів” криється зарозуміле невігластво й погорда царської бюрократії й вояччини до самобутности малих націй. Всупереч намаганням російського імперіалізму, українська програма у балканському питанні; не заміна одного чужого панування іншим, але справжнє визволення, утворення системи незалежних національних держав, які в майбутньому могли б бути добрими партнерами вільної України. І навпаки, серед балканських народів поки що дуже поширене русофільство, частинно викликане гіпнозою, що йде від блиску й моці великодержавности, частинно розрахунками на російську допомогу проти Туреччини. Але могутній протектор може легко перемінитися на господаря й поневолювача. Драгоманов вірив, що з часом і балканські народи переконаються, що добросусідські взаємини й безпеку від півночі забезпечить їм тільки вільна Україна.