Нарешті, третій — найважливіший — зовнішній фронт України, російський. Як ми вже сказали попередньо, добу приналежности України до Росії вважав Драгоманов “пропащим часом”, що тяжко і фатально заважив на соціяльному і культурному розвитку народу. Однак, з другого боку, прилучення України до Росії не було випадком. Чому з усіх калейдоскопних змін у політиці гетьмана Богдана саме московський союз виявився тривалим? Чому саме широкі народні маси схилялися в 17–18 стол. до московської орієнтації?
Відповідь Драгоманова на цю проблему вдумлива й оригінальна. Два великі національні завдання стояли перед українцями в середню, козацьку добу історії: відпір польській загрозі від заходу та відвоювання степів на півдні. Обидва ці завдання були направду всенародні, себто вони жили не в змінливих комбінаціях козацьких політиків, але відчувалися всіми верствами й станами, всією народною гущею. Доказ на те: боротьба з турками й татарами — ясир, чорноморські походи, з одного боку, та шляхетський глум і насильства та протипольські бої — з другого, запечаталися глибоко в народній пам’яті, наповнили собою козацький епос. Зате заходи Виговського, Дорошенка, Мазепи, Орлика не знайшли собі відбиття ні в думах, ні в піснях, або як знайшли, то негативне.
Не вміючи дати ради рівночасно на заході та на півдні із труднощами свого природного становища, українці 17 і 18 століть готові були йти на поступки Москві. На зруйнування Січі, на скасування автономії Гетьманщини не прийшла реакція у вигляді якоїсь національної революції. Але ж бо в цей самий час відбувалися: ліквідація Кримського ханства, що відкрило для заселення велетенські степові обшири, та поділи Польщі, цей давній постулят української політики з заповіту Богдана Хмельницького.
Драгоманов передбачав, що щойно в його дні (себто в другій половині 19 стол.), із невдачею польського повстання 1863 року (що підрізало корені польській гегемонії на Правобережжі) та із Балканською війною 1877–78 років (яка покінчила з Туреччиною як європейською потугою), насувається, поки що майже непомітно, новий рішучий злам в українській історії: справи, що на протязі трьох чи чотирьох століть стояли на драбині вартостей на першому місці, робляться менш чи більш “очищеними питаннями” та сходять униз, зате тепер висувається на чоло справа упорядкування українських взаємин з Росією. Драгоманов, як відомо, вірив у те, що українсько-російські відносини буде можна наладнати на основі “вільної спілки”, себто перебудови Російської імперії на федерацію вільних народів. Але основна теза про центральне значення російської проблеми в українській політиці залишалася дійсною навіть у тому випадку, коли історичний розвиток допровадив до іншої розв’язки, ніж та, що її пропонував сам Драгоманов.
Не хочемо на цьому місці зупинятися на критиці поглядів Драгоманова про суть українсько-російських взаємна Зауважимо тільки, що існує цікавий паралелізм у думках на цю справу між лібералом і соціялістом Драгомановим та теоретиком українського консерватизму Липинським. Обидва мислителі стоять на тому, що вихідні позиції для розгорнення російського фронту української політики можуть бути дані тільки при передумові попереднього “очищення” інших проблем, західньої та південної. Додаймо, що історичні факти, мабуть, виправдали тези наших теоретиків, бо допіру від 1917 року боротьба на протиросійському фронті набуває щораз більшого посилення, якого вона раніше ніколи на мала в українській історії.
Радянський біограф Драгоманова Д. Заславський підкреслює, що він був перший на всю Росію між публіцистами лівого табору, що широко цікавився закордонно-політичними проблемами. Його розвідки й статті, де стільки говорилося про Галичину, Австрію, Балкани, відкривали новий і невідомий світ російській поступовій громадськості, яка здавен-давен жила засклеплена в колі внутрішніх зацікавлень, що оберталися довкола державно-устроєвої та соціяльної реформ, чи пак революції. Драгоманов вказував цій публіці на взаємозалежність між зовнішньою й внутрішньою політикою. Коли ж на таке становище стає Драгоманов навіть у розвитку російської публіцистики (яка багатша за нашу), то тим більше значення має його вклад у скарбницю української політичної думки.