Але спорідненість української літератури з іншими європейськими не така, як у турецької, перської чи китайської літератур. Останні є продуктами цілковито інших культурних традицій, і західні критерії до них справді незастосовні. Проте існує європейська культурна спільнота, заснована на спільній спадщині класичної античності та християнства і зміцнена століттями інтенсивного культурно-літературного обміну. Україна, безперечно, є членом європейської культурної спільноти, хоча й дещо маргінальним. Це змушує нас застосовувати до української літератури загальні європейські стандарти та критерії. Один з українських літературних критиків визначив таку позицію у висловах, протилежних до Грабовичевих:
“Критикувати — це прирівнювати; прирівнюємо дві величини на те, щоб з’ясувати їх вартість. Десятки літ наша література, як усе національне наше життя століттями, не могли спромогтись порівняння, наче дитина, що росте й фізично бореться за право жити, вважати себе за самодоцільну вартість. Тепер ніхто вже з нас не сумнівається, що духову силу народу міримо, наче духову (і фізичну) силу одиниці — протиставляючи їй сили інших, міру яких ми уже знаємо... Як увесь дальший розвиток нашої нації залежить від її взаємин з народами і державами Європи, так теж і розвиток нашої літератури зв’язаний із літературами цих європейських народів — менших і більших, близьких нам і дальших, сусідських, споріднених, ворожих і дружніх”[5].
Жанри і характерні риси будь-якої європейської національної літератури навряд чи властиві лише для цієї однієї літератури. Зазвичай вони широко розповсюджені в усьому світі європейської культури (включаючи її заокеанські відгалуження) і виявляються всередині національної літератури не як щось абсолютно унікальне, а радше як оригінальні варіації на загальну тему. І коли певні жанри чи риси явно відсутні або не досить розвинені в літературі якоїсь нації, важко уникнути відчуття неповнота Часто таку нестачу гостро відчувають і самі члени цієї нації. Наприклад, більшість європейських літератур мають середньовічну епічну традицію, а деякі — ні; до числа останніх належить чеська література. Ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до загальновідомої підробки{33}: він хотів дати своїм співвітчизникам середньовічний епос, у якому історія їм відмовила.
Неповнота літератури стає особливо помітною, коли відсутні в ній риси були, так би мовити, перенесені до сусідніх літератур. Звернімося до українського прикладу. Звичайно вважають, що класицизм слабо розвинутий в українській літературі, позаяк представлений головно “низьким” жанром травестії. Це не означає, проте, що на Україні класицизм був невідомий. Письменники українського походження — серед них І. Богданович, М. Гнідич, В. Капніст, В. Наріжний — зробили помітний внесок у російський класицизм. Але сам цей факт показує фрагментарний і неповний характер українського літературного процесу тієї доби.
До цієї проблеми можна підійти з іншого боку. Повноту або неповноту літератури визначає не наявність або відсутність певних рис, а радше те, чи спроможна література задовольнити всі істотні культурні потреби свого власного суспільства у даний історичний період. Застосовуючи цей критерій, ми мали б сказати, що українська література періоду Київської Русі була повною (попри її сильну залежність од візатнійських зразків), тоді як українська література другої половини XVIII і більшої частини XIX ст. була виразно неповною. Це, звичайно, не має нічого спільного з мистецькою вартістю окремих творів, а стосується лише соціальної функції літератури в цілому.
Неповноту української літератури XIX ст. відчували тогочасні українські спостерігачі. Так, Михайло Максимович писав 1840 р. до одного зі своїх галицьких кореспондентів, що в підросійській Україні “не може бути [повної] словесності південноросійською [українською] мовою — нею можуть бути і є лише окремі твори: Котляревського, Квітки, Гребінки та інших”. За Максимовичем, головним покликанням української мови й усної народної поезії було збагачувати російську літературну мову, яку він вважав спільною для Північної і Південної Росії[6]. Ці ідеї проголошував не російський шовініст, а людина, глибоко віддана українському національно-культурному відродженню, його хрещений батько.
6
Студинський К. З кореспонденції Д. Зубрицького // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Т. 43. — Львів, 1901. — С. 25–28; цит. за виданням: Гербільський М. Ю. Передова суспільна думка в Галичині. — Львів, 1955. — С. 100; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848. — Kraków, 1973. — C. 250.