Я повністю погоджуюся з цією думкою за умови, що всі детерміністичні й телеологічні елементи, які, безсумнівно, також відіграють важливу роль в історичному процесі, не є короткочасними. Історик повинен, так би мовити, вислухати всі альтернативи, які в певний проміжок часу змагалися між собою за перевагу. Але він також зобов’язаний адекватно пояснити причини успіху тієї з них, яка врешті перемогла. Щодо розглядуваної проблеми це означає, що треба намагатися зрозуміти raison d’être поразки русофільської та русинофільської національних орієнтацій на Закарпатті й ті структурні фактори, які визначили перемогу української орієнтації. Це саме той момент, якого, на мою думку, бракує в інтерпретації “формування національної ідентичності”, що її запропонував професор Магочі.
У подальших підрозділах я коротко зупинюся на кожній із трьох національних орієнтацій у Закарпатті, зосереджуючи увагу на їхніх підставових ідеологічних передумовах. Спробую показати, наскільки ці поняття узгоджувалися з соціальними та політичними реаліями і як вони відповідали народним потребам і прагненням.
РУСИНОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК
Професор Магочі переконаний у тому, що закарпатські русини мали шанс виділитись в окрему націю: “Із цих трьох орієнтацій сепаратистська, або русинська, була найслабшою... Це не означає, що підкарпатська цивілізація не володіла потенціалом, аби перетворитися на окрему націю. Такий потенціал був. Чого, однак, бракувало русинофільській орієнтації, то це цілеспрямованих провідників” (с. 247). На думку Магочі, в цій, як він уважає, невдачі винен комплекс меншовартості русинської інтелігенції, представники якої радше приставали до більших національних спільнот — російської або української замість того, щоб творити окремішню національну ідентичність на суто місцевій основі.
Слабкість цих міркувань полягає в тому очевидному факті, що на етнічному рівні окремої “закарпатської цивілізації” просто не існує, оскільки за своєю мовою і народною культурою закарпатські русини є, безперечно, гілкою українського народу. Але цю проблему можна розглядати й під іншим кутом. Є такі національні формації, що не базуються на етнічності, а існують завдяки специфічному збігові історично-політичних обставин. Тому можна припустити, що закарпатські русини за певних умов розвинули б окремішну національну свідомість політичного характеру, етнічно залишаючись українцями. Якби так сталося, їхнє становище можна було б, певно, порівняти зі становищем мешканців Тессінського кантону, які за своєю мовою і культурою є італійцями, але політично зараховують себе до швейцарської нації.
Для кращого розуміння цієї проблеми корисно буде навести справжній приклад зародкової “політичної нації” у Східній Європі. Під час громадянської війни в Росії з’явилася тенденція до федералізації деяких козацьких “військ” і утворення незалежної козацької держави. Планована “Козакія” мала бути багатоетнічною й охоплювати російськомовних донських і терекських козаків, україномовних кубанських козаків і неслов’янські гірські народи Північного Кавказу. Через радянську перемогу у громадянській війні з цієї ідеї нічого не вийшло. Але водночас вона, до певної міри, користувалася справжньою народною підтримкою в кожному з цих регіонів, і в еміграції про прихильників самостійної “Козакії” було чути ще кілька десятиріч.
Цей контрастний приклад козацьких земель показує, чому у випадку Закарпаття русинофільська орієнтація не була життєздатною. Національна ідентичність не етнічного, а політичного походження повинна мати інституційний центр, здатний викликати відданість громадян. Корпоративна організація козацьких військ забезпечувала такий центр. Козаки могли пишатися тим, що вони завжди були вільними людьми і войовниками, пишатися славними спогадами минулих повстань проти московського самодержавства. Схожих рис зовсім не було в історичній пам’яті Карпатської України. Русини віками жили в угорському королівстві як підневільний селянський народ, без жодних власних інституцій, окрім церкви. На відміну від Хорватії та Трансільванії, Закарпаття ніколи не становило окремого тіла серед земель корони св. Стефана. Новітня угорська держава, створена порозумінням 1867 р., від самого початку задумувалась як унітарна національна держава. Те, що Угорщина пропонувала своїм меншинам — це перспективу рівноправного партнерства в житті мадярської нації, здобутого ціною їхньої асиміляції. Ця перспектива була, звичайно, привабливою для багатьох освічених русинів, які зазнали сильної мадяризації протягом другої половини XIX ст. Якщо йшлося про те, щоб запобігти загрозі мадяризації, то єдиною реальною основою для боротьби закарпатських русинів за виживання був незаперечний факт їхньої етнічності. А це логічно вело до орієнтації на своїх етнічних родичів по той бік Карпат. То де ж, спитаймо професора Магочі, було будівельне каміння, щоб “споруджувати” з нього окремішню національну ідентичність русинів?