Наступні покоління українських інтелектуалів XIX ст. такий стан справ влаштовував менше. Письменники, літературні критики й публіцисти середини і другої половини XIX ст. — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов та ін. — ясно визнавали реальність цієї проблеми й обговорювали різні статегії її подолання. (Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології.) Українська література виросла понад рівень “літератури для домашнього вжитку” і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст. До цього спричинилися, з одного боку, помітна інтенсифікація літературного процесу і постання плеяди обдарованих письменників, які розширили тематичні й стилістичні рамки української літератури. З другого боку, не менше значення мала поява української наукової та журналістської прози і дедалі ширше вживання української мови в школах та в громадському й офіційному житті австрійських провінцій — Галичини й Буковини. На далеко більших землях Наддніпрянської (підросійської) України прорив української мови в сферу освіти і громадського життя відбувся лише після падіння царизму, 1917 р.
Теза про те, що повнота або неповнота літератури визначається її соціальною функцією, означає, що ця проблема не є суто літературною, а радше соціологічною та політичною. Чижевський мав цілковиту рацію, твердячи, що неповнота літератури відображає неповноту нації. Далі я провадитиму обговорення цієї проблеми у площині соціально-політичної історії, зосереджуючись на відмінностях між “історичними” й “неісторичними” націями.
Поняття “неісторичної” нації може видатися суперечністю в термінах: нація, як і кожна інша соціальна група, існує в часі, тому неминуче є історичною. Таке заперечення можна спростувати на двох рівнях. По-перше, не кожне тривання в часі посідає властивість “історичності”. Еволюція природних видів або життя колонії “соціальних” комах не можуть уважатися історичними, оскільки їм бракує специфічно людського елемента — свідомості. Людина наділена розумом і свідомістю; отже, кожна людська спільнота є до певної міри історичною. Проте спосіб існування примітивних племен та етнічних груп має лише рудиментарну, зародкову історичність. Потенційна історичність стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає самоусвідомлення. По-друге, у контексті східноєвропейської й балканської історії XIX ст. відмінність між історичними й неісторичними народами має окреме, специфічне значення, що його ми з’ясуємо нижче. Термін “неісторичності” нації можна замінити на інші: так, Михайло Драгоманов говорив про “плебейські” нації і залічував українців до їхнього числа[7]. Я вважаю терміни “плебейські”, “неповні” і “неісторичні” більш-менш взаємозамінними, хоча сам надаю перевагу останньому та його антонімові — “історична нація”.
Звідки походить це розрізнення? Я не досліджував спеціально цієї проблеми, але переконаний, що професор Грабович помиляється, приписуючи його авторство Гердерові (с. 510). Для такого приписування немає достатніх підстав, якщо зважити на антидержавницьку поставу Гердера і прославлення ним народу та народної культури[8]. Так само це поняття не має нічого спільного з химерними расовими теоріями Гобіно, як припускає Грабович. Здається, розрізнення націй “історичних” і “неісторичних”, хоча спершу теоретично й осмислене Гегелем, набуло самостійного значення в юридичній і адміністративній практиці Габсбурзької імперії. На час революції 1848 р. ці терміни вже зустрічалися в публіцистичній літературі. У гарячці політичних дискусій ними неминуче зловживали з полемічною і пропагандивною метою. Серед тих, хто цим грішив, знаходимо співтворця т. зв. “наукового соціалізму” Фрідріха Енгельса[9]. Проте такі зловживання не позбавляють цієї концепції об’єктивних історичних підстав. Роберт А. Канн, видатний авторитет із національних проблем у Габсбурзькій імперії, поділяє народи Австро-Угорщини на дві категорії: “національні групи з самостійною національною історією” і “національні групи без самостійної національної історії”. До перших він зараховує німців, угорців, чехів, поляків, хорватів та італійців; до других — словаків, сербів, словенців, румунів і русинів (українців)[10]. Так само Гю Сітон-Вотсон розрізняв “старі сталі нації Європи” та “нові нації”, до числа яких він відносив і українців[11].
7
Див. назву його італомовної статті: La letteratura di una nazione plebea // Rivista internazionale del socialismo. — 1880. — N 4; її наведено в бібліографії: Спис праць М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів/Зладив М. Павлик. — Львів, 1896. — С. XVI (друга пагінація). Протилежність і конфлікт між “аристократичними” і “плебейськими” націями Східної Європи мають фундаментальне значення в політичній думці Драгоманова. Вони аналізуються в декількох його наукових працях і більших статтях.
8
Порівняй: Berlin I. Vico and Herder: Two Studies in the History of Ideas. — New York, 1977. — P. 157–158: “Його [Гердерове] національне почуття не було політичним і ніколи не стало таким... Він вірив у спорідненність, соціальну солідарність, Volks tum, національність, але до кінця свого життя він ненавидів і засуджував будь-яку форму централізації, примусу і завоювання, що для нього і для його вчителя Гаманна втілювалися і символізувалися в ненависній державі”.
9
Порівняй: Rosdolsky R. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Völker. (Die Nationalitätenfrage in der Revolution 1848–1849 im Lichte der “Neuen Rheinischen Zeitung”) // Archiv für Sozialgeschichte. — Jahrg. 4. — 1964. — S. 87–282.
10
Kann R. A. The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918: In 2 Vols. / Reprinted. — New York, 1970. Детальний розгляд цих категорій можна знайти у першому томі.
11
Seton-Watson H. Nations and States: An Enquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. — Boulder, Colorado, 1977 (особливо див. розділи 2 і 4).