Але в чому саме полягає ця відмінність? Чи визначає її наявність або відсутність самостійної національної держави? Професор Грабович критично зауважує: “Оскільки польська нація втратила політичну незалежність, то в XIX ст. її також треба було б назвати неповною...” (с. 510). У цьому місці Грабович підходить близько до самої суті проблеми, але він не вловив найістотніший її момент.
Це, звичайно, правда, що на політичній карті Європи XIX ст. не можна було знайти самостійної польської держави. Ми, проте, не повинні забувати, що польська держава частково вижила у формі наполеонівського Великого Варшавського герцогства, а згодом Конгресового королівства. З 1860-х років поляки користувалися в Галичині широкою політичною та культурною автономією, що наближалася до своєрідного замінника держави. Існування польської нації було чітко визнане великими державами у Віденському мирному договорі 1815 р., і європейська громадська думка у всі часи сприймала його як природне явище. Що більш важливо, сама польська спільнота мала тягле почуття національної самобутності, що знайшла вияв у безперервному ланцюгові політичних акцій і в багатому, розмаїтому культурному житті.
Доходжу висновку, що вирішальним фактором в існуванні т. зв. історичних націй було збереження, незважаючи на втрату незалежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та “високої” культури. Здебільшого, як у випадках з Польщею та Угорщиною, ця провідна верства складалася з земельної знаті. Проте грецькі фанаріоти{34} є прикладом верстви купецької аристократії, яка виконувала ті ж самі функції. Натомість неісторичні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного характеру. Це розрізнення не є довільною теоретичною побудовою, бо воно базується на емпіричній історичній реальності.
Професор Грабович заперечує чинність цього критерію. Він твердить, що прийняття цього критерію призвело б до абсурдного висновку, буцімто “кожна нація, яка коли-небудь “втратила” еліту чи панівну верству у війні або революції (чеська, французька, російська, китайська тощо), мала б бути “неповною” (с. 510). Тут Грабович плутає дві зовсім не схожі між собою історичні ситуації: зміну складу національної еліти внаслідок внутрішньої революції і повне (чи майже повне) винищення національної еліти в результаті чужинецького завоювання. Вивчаючи історію французької, російської та китайської революцій, ми бачимо, як традиційну еліту скидає і заступає нова еліта цієї самої національності. До того ж революційна еліта звичайно поглинала значну частину традиційної еліти (спадає на думку спостереження Вячеслава Липинського, що перемогли лише ті революції, які підтримала дисидентська частина колишньої правлячої верстви)[12]. Таким чином у випадку внутрішньої революції, хоч би що не думали про її чесноти та вади, немає підстав говорити про перерву в основній тяглості національного існування або втрату нацією своєї “історичності”. У своїй класичній праці “Старий режим і революція” (“L’Ancien Régime et la Révolution”, 1855) Алексіс де Токвіль неспростовно показав тяглість між старою французькою монархією і модерною французькою нацією, народженою в результаті революції. Це саме стосується, як недавно довели Річард Пайпс і Тібор Самуелі, і до пореволюційної Росії[13]. Не може бути щонайменшого сумніву, що Радянська держава, як у внутрішньому, так і в міжнародному аспектах, є спадкоємницею імперської Росії.
Приклад Чехії зовсім інший, і немає жодних підстав пов’язувати його з тими націями, які зазнали зміни еліти внаслідок внутрішньої революції. Після катастрофи 1620 р. під Білою Горою майже всю традиційну чеську провідну верству винищили переможці-Габсбурги і чеську національність було зведено до селянства та нижчої соціальної верстви в містах. Онімечення Чехії зайшло так далеко, що великий чеський учений Йозеф Добровський, як розповідають, передбачав 1791 р., що чеська мова приречена на вимирання[14]. Однак цю тенденцію було стримано і повернено назад різними врівноважуючими факторами, розглядати які тут не місце. Відновлення політично свідомої, соціально та культурно зрілої чеської національної спільноти відбулося відносно рано, у XIX ст. Тому розрив у тяглості національного існування був у чехів менш глибоким, ніж, скажімо, у болгарів. Чехів можна розглядати як проміжний випадок між неісторичними й історичними націями Східної Європи.
12
Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — С. 38–39 та наступні.
13
Pipes R. Russia under the Old Regime. — New York, 1974; Szamuely T. The Russian Tradition. — London, 1974.
14
Součkova M. The First Stirrings of Modem Czech Literature // Harvard Slavic Studies. — Vol. 2. — 1954. — P. 259.