Суть вищенаведеного розгляду в тому, що поняття вищості й нижчості націй є відносними Але я не згоден із думкою професора Грабовича, що без них можна обійтися взагалі. Коли йдеться про специфічні історичні проблеми, сама очевидність змушує нас визнавати вищі і нижчі якості спільнот, що взаємодіють. Наприклад, досліджуючи історію війни, ми можемо цілком об’єктивно дійти висновку, що військова потуга однієї держави була більша, ніж іншої. Це стосується всіх сфер соціального й культурного життя. Непорозуміння виникають лише тоді, коли критерії, відповідні для однієї сфери, некритично поширюються на інші сфери або узагальнюються.
Дозвольте мені тепер розглянути основні теоретичні засади, які дозволяють професорові Грабовичу відкидати розрізнення і, отже, оцінювання націй відповідно як “вищі і нижчі, історичні й неісторичні, повні і неповні”. Грабович звинувачує Чижевського “в еволюціоністському способі мислення”, успадкованому, мовляв, від антропологів XIX ст. (Грабович згадує прізвища Моргана, Тайлора і Бахофена), “які поділяли основну тезу про те, що всі людські культури йдуть однією дорогою і проходять у своїй культурній еволюції ті ж самі стадії” (с. 512). Еволюціонізм веде до встановлення умоглядної ієрархії, в якій нації класифікуються відповідно до того, як далеко вони просунулися на шляху вселюдського поступу. На противагу до цього Грабович, правдоподібно, під впливом модерної структурної антропології, вважає, що кожну культуру слід сприймати як “функціональне ціле” (с. 512). Будучи цілим, нація та її культура, зокрема література, не може бути неповною. Згідно з Грабовичем, еволюціонізм Чижевського і застосування ним нібито універсальних, — а насправді західноєвропейських — стандартів до історії української літератури змушує його нехтувати її “унікальною українською субстанцією” (с. 509).
Я не прихильник однолінійних, універсальних еволюційних схем, у яких часто втрачаються специфічні риси історичних епох, націй і культур. Думаю, однак, що голістичний підхід Грабовича містить небезпеку помилки протилежного характеру: він настільки перебільшує унікальність націй, що вони починають здаватися ізольованими, автаркічними монадами. Боляче бачити вченого такої ерудиції й досвідченості, як професор Грабович, у компроментуючій близькості до “етноцентричної, парохіальної й антиісторичної перспективи”, яку він сам ганить в іншому контексті (с. 506). Я поділяю переконання Грабовича, що кожна нація посідає унікальну “субстанцію” (характер, сутність або якість). Але я не знаю іншого способу визначити цю унікальну субстанцію, окрім уживання порівняльних методів. Це не означає, що одна нація має правити за мірку для іншої, але що нації треба порівнювати одна з одною. Пізнавальна праця історика грунтується тут на реальності самого історичного процесу. Історія означає постійне протистояння, взаємодію і взаємопроникнення спільнот і культур. Унікальність будь-якої нації виявляється саме через цей процес.
Залишається ще одне, останнє питання, пов’язане з проблемою повноти і неповноти націй. Це питання має великий теоретичний інтерес і, у випадку України, дуже доречне з практичного погляду. Грабович твердить: “Коли певні класи або групи зникають або “втрачаються”, тоді відбуваються зміни у внутрішньому складі, в інституціях, у соціальній стратифікації, але від цього нація не вмирає і не стає неповною” (с. 510). Я хотів би поділяти оптимізм професора Грабовича. Але нація — це спільнота з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні риси. У минулі віки, коли носієм національної самосвідомості була певна репрезентивна верства, зникнення цієї верстви — внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії — справді дорівнювала “смерті нації”. Те, що залишалося, становило аморфну етнічну масу, в кращому випадку — неповну націю. Таке обезголовлення нації траплялося в українській історії двічі, й кожного разу після нього наставало відродження: перше — у XVII, друге — в XIX–XX ст. Звичайно, новітні нації стали демократизованими, розширюючись у принципі до всього народу. Це розширення соціальної бази робить “смерть” новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжнього геноциду. Але український приклад має певні незвичні риси. Через репресивну політику царського самодержавства процес, який можна назвати “первісним формуванням нації”, відбувався в Україні з великим запізненням. Він зробив великий поступ під час революції та в 1920-ті роки, але так ніколи й не був завершений. По суті, процес формування нації був зупинений і почасти повернений назад протягом чвертьстолітнього правління Сталіна. Дискусійним є, чи Україну навіть сьогодні можна вважати повною нацією — і тут я маю на увазі більше, ніж брак політичної самостійності[16]. Як я стверджував в іншій своїй статті{36}, теперішні господарі України здаються певними рішучості увічнити цей стан національної неповноти[17]. Обмежуся згадкою про існування цієї важливої за своїми наслідками проблеми; її детальне обговорення виходить поза рамки цієї статті.
16
1977 року український радянський дисидент Юрій Бадзьо писав у відкритому листі: “У нас по суті (так склалася наша історія) ще не закінчився процес етнічної консолідації народу... У спадщину від російської імперії ми отримали розхитаний національний організм. Наше національне відродження не встигло закріпитися” (Говорить Юрій Бадзьо: “Право жити” // Свобода. — 1979, 1 вересня. — С. 4.)
17
Рудницький-Лисяк І. Русифікація чи малоросіянізація? // Journal of Ukrainian Graduate Studies. — Vol. 3. — N. 1 (Spring 1978). — P. 78–84.