У підсумковому параграфі своєї книжки Лонгворт зауважує, що козацтво як інституція і соціальний клас зникло, але козацька спадщина всоталася в загальну тканину “російського” життя: “Люди все ще показують Разінову гору, де, як говорять, сховані його скарби, а в Києві стоїть пам’ятник Хмельницькому... Козаки вже не є живою силою, але їхню легенду успадкував кожен росіянин” (с. 341). Це звучить досить правдоподібно, але тут Лонгворт знову не бере до уваги суттєву різницю між російським та українським історичними процесами. Основоположною національною традицією Росії є традиція самодержавної влади, яка в усі часи послідовно намагалася підпорядковувати своєму необмеженому пануванню кожну соціальну групу, кожну особу. Анархічна “вольниця” Разіна та Путачова була лише маргінальним явищем у російській історії. Натомість в українській традиції козацтво належить до головної течії історії цієї країни і включає в себе не лише (як у росіян) поняття стихійного бунту та романтичної пригоди, але й візію національної незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу.
На закінчення хочу торкнутися формального боку справи. Лонгворт транслітерує українські власні назви не згідно з правописом і вимовою оригіналу, а так, як це прийнято у російській мові. Наприклад, він пише “Sech” замість “Sich”, “Sagaidachny” замість “Sahaidachny” тощо. Ця процедура має сумнівну вартість, але її можна виправдати принципом зручності, оскільки автор бере ці імена переважно з російськомовних джерел. Але транслітерацію українських назв публікацій у посиланнях та бібліографії у спотвореній російській формі не можна виправдати в жодному разі. Тут ми знаходимо такі перли, як “Zapiski Naukovogo Tovaristva...”, “Getman Ivan Mazepa...”, “Dzherelo dlya Sotsialno-yekonomichnogo Doslidzhennya...”, “Pratsy Kommissii...” та багато інших того самого штибу. Лонгворт не єдиний автор, хто цим грішить. Але така неохайність неприпустима в роботах, що претендують на звання наукових.
ВІДПОВІДЬ
Професор Лонгворт звинувачує мене у “приписуванні українським козакам фальшивої унікальності”. Але це звинувачення спростовується його власним визнанням, що “сам Рудницький не заперечує того, що козаки Запоріжжя, Дону і Яїку були “соціологічно подібні між собою”. Я не вагаючись визнаю подібності й паралелі між українськими та російськими козаками, якщо ці спільні риси можемо знайти в дійсності. Історична унікальність, зрозуміло, завжди є не абсолютною, а відносною. Таку відносну унікальність (або, висловлюючись точніше, відмінну історичну самобутність) я справді стверджую за українськими козаками — не як апріорний постулат, а як емпіричний висновок, зроблений на підставі історичних даних. Мушу, однак, нагадати читачеві, що я писав рецензію, а не наукову працю. Все, що я міг зробити в рецензії — це вказати на деякі хиби книги Лонгворта та запропонувати альтернативні інтерпретації.
Таким чином, професор Лонгворт неправильно передає характер нашої незгоди, коли робить із мене “поборника унікальності”, водночас представляючи себе дослідником “загальних паралелей і взаємозв’язків”. Як унікальне, так і загальне є легітимними необхідними категоріями історичного пізнання. Я, звичайно, не маю жодних принципових заперечень проти широких порівняльних досліджень. Слабкість “Козаків” полягає не у порівняльному підході до історії різних російських та українських спільнот, а в хибному застосуванні цього методу. Порівняльні дослідження можуть привести до правильних результатів лише у тому разі, коли дослідник звертає однакову увагу й на паралелі, й на відмінні риси. На жаль, Лонгворт демонструє дивну схильність нехтувати тими аспектами українського козацтва, які відрізняють його від російських відповідників. Я навів окремі такі приклади у моїй рецензії на “Козаків” і не бачу жодної потреби торкатися цієї справи вдруге. Проте хотів би ще раз ствердити, що жодне обговорення українського козацтва не може вважатися задовільним, якщо історію Гетьманищини — української козацької держави другої половини XVII–XVIII ст., викладено в ньому так скупо й поверхово, як у книжці Лонгворта.