Богдана Хмельницького і хвалили, і ганили як гаданого творця об’єднання України та Росії. Так, російський уряд під час правління найреакційнішого царя Олександра III спорудив пам’ятник Хмельницькому в Києві. З тієї самої причини його дуже шанують у Радянському Союзі. З іншого боку, співець українського національного відродження XIX ст. Тарас Шевченко проклинав Хмельницького як людину, що несе відповідальність за уярмлення свого народу російським деспотизмом. Але насправді і похвала, і звинувачення безпідставні. Вони відображають не історичну реальність Хмельниччини, а радше Переяславський міф. Цей міф виник у пізніший час, на руїнах української козацької державності. Це заднім числом надало нового значення Переяславській угоді 1654 р. — значення, якого Хмельницький і його сучасники цій угоді не надавали й не передбачали.
Після т. зв. “Руїни” другої половини XVII ст., а особливо після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою у 1709 р., Україна була остаточно включена у російську імперську систему. Спроба досягти незалежності зазнала невдачі, і проросійська орієнтація взяла гору над пропольською і протурецькою альтернативами. Українську козацьку державу, офіційно іменовану Малоросією і відому в народі як Гетьманщина, обмежено територіально землями на схід від Дніпра — Лівобережжям, а її статус понижено до рівня підпорядкованої одиниці у складі Російської імперії. Однак протягом кількох десятиліть Малоросія залишалася адміністративно відмінною від власне Росії, зберігши свої закони та звичаї, а місцевий уряд перебував у руках козацької офіцерської верстви старшини. Тимчасова, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала характеру конституційної хартії, що визначала становище Лівобережної України в Російській імперії. Хоча вона час од часу й зазнавала перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її вважали у принципі законно зобов’язуючою угодою. Такий збіг обставин породив Переяславський міф, що служив політичним потребам як імперського уряду, так і тих частин українського суспільства, які подаючи цю конечність як чесноту, виявляли бажання співпрацювати з імперською системою.
З погляду Петербурга, Переяславський міф надавав легітимності анексії України Російською імперією. Це — очевидна й найважливіша причина, чому “Статті гетьмана Богдана Хмельницького” були пізніше введені до “Повного зібрання законів Російської імперії” (“Полного собрания законов Российской империи”) і залишилися в законодавчих книгах аж до революції 1917 р.
Але переяславський міф задовольняв і старшину, яка шукала політичної концепції, що могла б поєднати лояльність до Російської імперії з захистом автономії своєї батьківщини та власних соціальних привілеїв. Аби примирити ці дві мети, старшина відкидала як неістотні приклади індивідуальної “зради”, компрометуючі згадки протих гетьманів (Виговського, Дорошенка, Мазепи), які відверто виступили проти Москви. Позитивним аспектом цієї відмови від сепаратизму було перетворення переяславської події на юридичну і політичну концепцію, що надавала легітимності традиційним “правам і вольностям” козацької України. Цю міфологізацію легко простежити в козацьких літописах XVIII ст. Та, напевно, найвиразніше формулювання цього міфу можна знайти у віршованому історико-політичному памфлеті “Розмова Великоросії з Малоросією” (“Разговор Великороссии с Малороссиею”), що його написав у 1762 р. службовець гетьманської військової канцелярії Семен Дівович. Малоросія звертається до Великоросії (обидві постають у вигляді дам):
Дівович підкреслює рівноправність Малої і Великої Росії, об’єднаних у відданій службі спільному монархові; водночас, Малоросія користується самоуправлінням, гарантованим їй “монаршою грамотою вольностей”, тобто Переяславською угодою. Слід відзначити, що на цій стадії еволюції міфа, майже через сто років після події, яка насправді була одержаною в результаті переговорів двосторонньою домовленістю, угода набрала характеру одностороннього акту царської щедрості, що відтак може бути скасований.
18
Дівович С. Разговор Великоросии с Малороссиею // Хрестоматія давньої української літератури / Ред. О. І. Білецький. — 3-є вид. — К, 1967. — С. 474.