До того ж у Радянському Союзі поступово відбувалося не визнане офіційно, але незаперечне руйнування марксистсько-ленінської ідеології. Утопічна віра у неминучу світову революцію, інтернаціональну солідарність пролетаріату і майбутній соціалістичний рай на землі, яка в перші роки після революції 1917 р. викликала справжнє зачарування і своєю майже релігійною пристрастю пов’язувала російських і неросійських комуністів, великою мірою втратила свою спонукальну силу. Занепад революційного марксизму-ленінізму проходив паралельно з відродженням російського націоналізму. Починаючи з 1930-х років, і особливо під час війни, Сталін свідомо звертався до російських національних почуттів і державних традицій. Проте русифікація радянської системи викликала небажаний і небезпечний побічний ефект: вона неминуче провокувала націоналістичну реакцію серед неросійських народів Радянського Союзу. Коли йшлося про малі народи, то їхнє невдоволення можна було стримати простою фізичною перевагою російської маси. Але Україна, з огляду на чисельність її населення, економічні ресурси та стратегічне географічне положення, являла собою особливу, і найдражливішу проблему. Реанімацію Переяславського міфа треба розуміти як спробу зарадити в цій скруті.
Офіційне відродження Переяславської концепції в Радянському Союзі відбулося у 1950-их роках. Існує, однак, передвоєнний прецедент, який заслуговує на увагу, оскільки демонструє зв’язок між царською та радянською версіями міфа. У 1938 р. в Белграді (Югославія) вийшла брошура Василя Віталійовича Шульгіна під заголовком “Аншлюс і ми”[22]. Перш ніж говорити про її зміст, декілька слів про автора. Шульгін відігравав досить визначну політичну роль в останнє десятиліття царської Росії як редактор київської щоденної газети “Киевлянин”, талановитий та плідний публіцист і головний промовець від правої Націоналістичної партії в Думі. Уродженець України, Шульгин був відданим захисником єдиної і неподільної Росії і спеціалізувався на боротьбі з українським рухом. (Троюрідний брат Василя Віталійовича Олександр Миколайович Шульгин — українська форма цього прізвища — обіймав посаду генерального секретаря міністра зовнішніх справ в уряді Української Народної Республіки, а пізніше став відомим українським ученим на еміграції. Такі розбіжності всередині однієї родини не були дивиною.) У брошурі 1938 р. Шульгін порівнював недавній гітлерівський аншлюс Австрії до Німеччини та переяславську подію як приклади добровільного об’єднання двох раніше розділених відгалужень одного народу в єдину державу. Важливе тут не те, що Шульгін викривлено тлумачить історичну Переяславську угоду і несумнівне трактування аншлюсу, а його підставова політична теза. Він твердив, що вирішальним чинником у відносинах між Північною і Південною Руссю (тобто між Росією й Україною) була національна свідомість. За умови, що південно- чи малороси мають всеросійську свідомість, вони неминуче будуть тягнутися до злиття з Північчю, так само як австрійські німці тяглися до об’єднання з Рейхом. В такому разі тимчасове політичне відділення російського Півдня від Півночі, наприклад, унаслідок чужоземної окупації, не матиме довготривалого значення. Якщо ж, з другого боку, “південні росіяни стали б українцями, справа Олександра Шульгина виграла б, колесо історії повернулося б назад, і Північна Росія знову стала б тим, чим вона була перед Богданом Хмельницьким, тобто Росія була б зведена до рівня Московщини”.
Симптоматичною була подальша доля Шульгіна. Схоплений радянськими органами безпеки у Югославії наприкінці війни, він був відправлений у Москву і засуджений за контрреволюційну діяльність. Після звільнення у 1956 р. Шульгін звернувся з кількома відкритими листами до російських емігрантів, радячи їм прийняти режим, який приніс велич їхній Батьківщині. Таким чином, колишній палкий прихильник Столипіна й ідеолог Добровольчої армії Денікіна свою довгу кар’єру закінчив апологетом радянського комунізму. Можна лише здогадуватися, до якої міри цьому перевтіленню сприяла збережена протягом усього життя вірність Шульгіна російському націоналізмові та його запекле антнукраїнство.
Важко сказати, чи справді ідеї Шульгіна вплинули на формування радянської політики стосовно України, але схожість безсумнівна. Суть “Тез” 1954 р. — це концепція наперед визначеної єдності доль українського та російського народів, яка бере початок зі спільних традицій Київської Русі й проходить через усі історичні епохи, з Переяславською угодою як кульмінаційною і символічною подією. Український народ повинен виховуватися в дусі повної, безумовної солідарності з росіянами, поділяючи з ними спільну політичну свідомість і “високу” культуру. Якщо припустити, що така цілковита російсько-українська солідарність існує, то питання про специфічні українські вартості й інтереси, які випадково могли й не збігатися з російськими, просто не постає: українці мають не перейматися статусом власної нації, а радше славити російські досягнення як свої. Це правда, що радянський режим у принципі визнає існування окремої української національності, у чому їй відмовляла царська Росія, й Українська РСР далі існує як адміністративна одиниця і навіть зберігає деякі декоративні символи державності. Але ця різниця є, можливо, більше позірною, аніж реальною, оскільки радянський режим робить усе можливе, щоб позбавити українську національну ідентичність усіх самобутніх, життєво важливих ознак і не залишити українській республіці жодної сфери справжнього самоврядування. Українська нація, якій судилося вічно грати роль молодшого брата і спільника Росії, мало відрізняється від передреволюційної Малоросії — племінного відгалуження єдиної російської нації.
22
Шульгин В. В. Аншлюс и мы. — Белград, 1938. Короткий зміст і цитати подано за рецензією: Bączkowski W. Perspektywy anschlussu... rosyjsko-ukraińskiego // Biuletyń Polsko-Ukraiński (Warszawa). — R. 7. — 1938. — N 35. — 18 wrześ. — S. 377–378.