Релігійні різниці не виключали близьких зв’язків між середньовічною Польщею і Руссю. Адже ж були часті союзи через подружжя між членами династій П’ястів і Рюриковичів. Стефан Кучинський влучно відмічає, що “в перші сторіччя існування польської держави й Київської Русі польське і руське суспільства, всупереч багатьом військовим походам одного проти одного, які могли б давати привід думати про якусь постійну війну, насправді не вели між собою воєн у точному розумінні слова, і не мали взаємних почуттів тривалої ворожнечі та ненависті”[27]. Це були княжі міжусобиці місцевого і тимчасового характеру. Звичними були альянси такого чи іншого руського володаря з П’ястом проти братнього Рюриковича і навпаки. Кордон між Польщею і Руссю майже не мінявся впродовж приблизно 300 років і відносини між обома країнами можна схарактеризувати як в основному рівнорядні.
Рівновагу між Польщею і Руссю-Україною назавжди захитав великий наїзд монголів XIII ст., який приніс катастрофу Україні, позначену руїною міст, включно з Києвом, спустошенням сіл і невимірними втратами маєтку і людського життя. А це був лише початок лихоліття. З поділів Монгольської імперії постали татарські держави, насамперед Золота орда, а згодом Кримський ханат. Останній став у 1475 р. васалом Османської імперії, отже, був підтримуваний найбільшою військовою силою тієї епохи. Одним з головних фінансових прибутків кримських татар було полювання на невільників, і Україна стала ціллю постійних наскоків. Під натиском із степу український заселений простір різко звузився. Загально кажучи, пізнє середньовіччя було для України добою політичного й господарського регресу та культурного застою. У цей же самий час, однак, Польща прямувала великими кроками вперед в усix сферах, особливо під час і після панування Казимира Великого (1333–1370).
Одночасне зміцнення Польщі і послаблення Русі мусило заохотити Польщу до експансії коштом Русі[28]. Першим великим кроком у цьому напрямі було приєднання Галицького князівства королем Казимиром у 1340 р. Таким чином Галичина стала першою східнослов’янською, українською територією, яка опинилася під польським пануванням. У зв’язку з тим слід відмітити, що Галицько-Волинська держава XIII–XIV ст. займає важливе місце в історії України. Видатний медієвіст Степан Томашівський називав її “першою українською державою”[29]. Томашівський розумів під цим, звичайно, не те, що Галичина-Волинь була першою державною організацією на українських землях; він радше мав на увазі, що Галичина-Волинь мала можливість відіграти в історії українського народу роль аналогічну до Суздальсько-Владимирського князівства, а опісля Московщини, в історії Росії, а саме — роль зав’язка національної держави. (Згідно з цією інтерпретацією Київська Русь була спільною східнослов’янською державою, подібно до імперії Каролінгів у Західній Європі.) Монголи підкопали Галицько-Волинську державу, але вона ще проіснувала одне століття. Смертного удару завдала їй Польща.
Дальшу експансію Польщі на Схід уможливили в більшій мірі дипломатія і політичне маневрування, ніж завоювання. Кревська унія (1385) створила династичний зв’язок між Польським королівством і Литовським великим князівством: останнє, за винятком етнічної Литви, включало всі білоруські землі і більшість українських. Майже через два сторіччя Польща і Литва об’єднались в органічну федерацію, т. зв. Річ Посполиту Обох Народів. Пам’ятна Люблінська унія (1569 р.), яка до цього довела, була важливою подією в історії чотирьох народів: поляків, литовців, білорусів та українців. Я тут займусь лише польсько-українським аспектом цієї унії[30].
27
Kuczyński S. M. Stosunki polsko-ruskie do schyłku wieku XII // Studia z dziejów Europy wschodniej X–XVII w. — Warszawa, 1969. — S. 30.
28
Rhode G. Die Ostgrenze Polens. — Köln, Graz, 1959. На жаль, вийшов лише перший том цієї ерудованої роботи, в якому розглядаються події включно до 1401 р.
29
Томашівський С. Українська історія. — Т. 1. — Старинні і середні віки. — Львів, 1919. — С. 85–110.
30
Pełeński J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku // Przegląd Historyczny. — T. 65. — N. 2. — 1974. — S. 243–260.