З географічних, соціологічних і культурних причин Україна не вкладалася добре в структуру Речі Посполитої Обох Народів. Унітарна природа Корони, себто польської половини Речі Посполитої, викликала безупинні тертя і знеохоту, загострювані перемогою Контрреформації в Польщі і зростом релігійного фанатизму в першій половині XVII ст. Було лише одне потенційне розв’язання цієї проблеми: перебудова Речі Посполитої в потрійний організм через створення третьої автономної одиниці, тобто Русі-України, яка би була в союзі з Польщею і Литвою. Однак ця необхідна реформа, яка би встановила федеративний союз народів між Балтійським і Чорним морями, залишилася нездійсненою.
Відповідальність за смертельний гріх — занедбання цього шансу — слід приписати в рівній мірі польським і український провідним верствам. Від часу встановлення початкового династичного зв’язку між Польщею і Литвою в 1385 р. польська аристократія і шляхта, яких манила принада багатств, намагалися відділити українські землі від Великого Князівства і приєднати їх до польської Корони. Після Люблінської унії українські сусідні території привабили чимало польських здобничників, і їхня жадоба перемогла будь-які державницькі міркування. Польський уряд за часів правління виборних королів був надто слабий і короткозорий, щоб запобігти творенню величезних латифундій в Україні. Панівна суспільна система, репрезентована магнатами та їхніми латифундіями, викликала ненависть серед мас українського народу, не лише закріпаченого селянства, але також міщанства і частини дрібної шляхти. Оборона православ’я дала спільну ідеологічну платформу силам українського опору.
Українська аристократія, нащадки князів і боярів середньовічної Русі, не виступила з конструктивною політичною програмою під час Люблінської унії і опісля. Вона задовольнилася пристосуванням до існуючої структури Речі Посполитої і участю в добродійствах “золотої свободи” польської шляхти. Принадливість польського аристократичного способу життя і бароккової культури була така могутня, що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини і значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, таким чином приймаючи польську національність. Ця втрата тотожності з боку традиційної еліти України затруїла польсько-українські взаємини. Керівництво української національної справи в Речі Посполитій, покинуте старою репрезентативною верствою, перейняв новий елемент — козацька військово-політична організація, Запорозьке Військо. Як правильно підкреслив Павел Ясєніца, польські та українські аристократи могли співдіяти як суспільно рівні люди, проте польські аристократи і українські козаки не могли встановити відповідних взаємовідносин. Нагромадження національно-релігійних і суспільних чинників засуджувало на невдачу можливість розв’язання болючої української проблеми в рамках системи Речі Посполитої[34].
Українські історики народницької школи вважали польсько-козацькі війни XVII ст. змаганням між аристократією і демократією. Не слід приймати таку спрощену інтерпретацію без значних застережень. По-перше, в лави козацтва вступила чимала кількість дрібної української шляхти; козацька старшина була у великій мірі такого ж походження[35]. По-друге, козацтво як цілість стреміло до створення стану, відмінного від селян. Козацька держава, яка постала від часу революції 1648 р., створила станове суспільство, а козацька старшина в XVIII ст. перетворилася на нову спадкову земельну аристократію[36].
Проте є частина правди в народницькій інтерпретації історії України. В умовах життя на окраїнних територіях українське суспільство в XVI–XVII ст. ішло шляхом виразно іншої еволюції, ніж суспільство центральної Польщі. Українські селяни, звиклі боронити своє життя і майно перед татарськими наїзниками, не бажали пасивно віддатись ярму кріпацтва. Усі енергійні елементи селянства бажали “покозачитися”. Запорозьке Військо не раз попереджувало Річ Посполиту про загрозу нападу ззовні. Але всередині правної системи польсько-литовської держави не було місця на самоуправний організм плебейських вояків. Інтереси магнатів вимагали його знищення. Таким чином, майбутня польсько-українська конфронтація мала бути заразом національно-релігійною і соціальною. Це пояснює непереборність і запеклість конфлікту.
Велика козацька революція 1648 р., з гетьманом Богданом Хмельницьким на чолі, була зворотним моментом в історії польсько-українських взаємовідносин. Усі верстви українського населення за винятком магнатів та їхніх прибічників взяли участь у повстанні, що вказує, якою глибокою була нехіть до польського режиму в Україні. Революція показала, що український народ відкинув люблінське розв’язання польсько-українських взаємовідносин. Хмельницький і його співробітники спершу не думали про вихід із Речі Посполитої. Їхні первісні цілі зосереджувалися на задовольнянні скарг козаків і православних і на здобутті для України якоїсь обмеженої автономії. Однак не було можливе жодне компромісне розв’язання, тому що магнати не могли примиритися із втратою своїх латифундій, захоплених козацькими і селянськими повстанцями. Від приблизно 1650 р. політика Хмельницького була спрямована на повний розрив з Польщею. Але жодна сторона не могла здобути рішучої військової перемоги, і нищівна війна протягалася. З цієї причини Хмельницький був змушений шукати чужоземної підтримки, спершу в Туреччині, а згодом у Московщині. Переяславською угодою 1654 р. Україна прийняла протекторат російського царя[37]. Гегемонія у Східній Європі пересунулася до рук Московського царства, яке незабаром мало перетворитися в Російську імперію, і польсько-литовська Річ Посполита втратила назавжди свій статус великодержави.
34
Jasienica Р. Rzeczpospolita Obojga Narodów. — Warszawa, 1967. — T. 1. — S. 211–222 і далі.
35
Про внесок шляхти у будівництво Української козацької держави див. збірку нарисів: Łapiński W. Z dziejów Ukrainy. — Kraków, Kijów. — 1912.
36
Найкращий аналіз питання про політичну і соціальну структуру української козацької держави можна знайти у праці: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне: Доба станового суспільства. — Мюнхен, 1947.
37
Переяславська угода є одним з найдискусійніших питань в історичній літературі. Ці історіографічні суперечки проаналізував Джон Басараб у своїй праці: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982.