Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський у відповідь на підривання Московщиною автономії України, намагався ще раз домовитися з Польщею. Згідно з умовами Гадяцької унії 1658 р. Україна під назвою Руського Великого Князівства мала стати третім членом тричленної польсько-литовсько-української Речі Посполитої. Однак після десятиріччя завзятої війни взаємна ворожнеча і недовір’я стали особливо гострими. Що більше, під козацьким керівництвом постав в Україні новий політичний і суспільний устрій, не сполучений з устроєм, що панував в Польщі. Експеримент тричленної союзної держави прийшов із запізненням щонайменше на півсторіччя, і Гадяцька унія ввійшла до історії як мертвонароджена[38].
Дозвольте мені тут поставити запитання: “Що було б, якби..?” Приймаючи передумову, що розв’язання українсько-козацької проблеми було неможливе в рамках Речі Посполитої, чи не було б кориснішим для обох сторін, якби Польща погодилася на відділення України? В середині XVII ст. був шанс на встановлення незалежної української козацької держави. Це потягло б за собою, очевидно, територіальні втрати для Польщі. Однак така держава самим своїм існуванням захищала б Польщу від Османської імперії і від Росії. Якщо взяти до уваги внутрішній розвиток Польщі, ампутація український провінцій підкопала б владу магнатів, володіння яких були розташовані переважно на східних окраїнах. Це могло б затримати процес внутрішнього розкладу Речі Посполитої і уможливити конечні реформи.
Проте Польща вибрала протилежний курс і стреміла всіма доступними військовими і дипломатичними засобами до повернення втрачених українських земель. Не маючи сили відновити своє панування в Україні, Польща воліла поділити цю країну з Росією, аніж дозволити її самостійне існування. Згідно з Андрусівським договором 1667 р., Росія і Польща поділили Україну вздовж Дніпра[39]. Практично це знівечило шанси української самостійності в XVII ст. Це правда, що автономна козацька держава, т. зв. Гетьманщина, збереглася під російською зверхністю на Лівобережній Україні впродовж ще одного сторіччя. Але лівобережний гетьманат був надто кволий, щоб довго протиставлятися нівеляторським і централізаторським натискам Російської імперії Як зауважив Джордж Вернадський, збереження територіальної інтегральності України, принаймні у кордонах, встановлених за Богдана Хмельницького, було передумовою спроможності України втриматися супроти Росії[40]. (Слід пам’ятати, що козацька держава Хмельницького включала не всю етнічно українську територію, а лише три давні воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське. Західноукраїнські землі Галичини, Волині й Поділля надалі залишалися під польським пануванням.)
Польське панування не вернулося на Правобережжя негайно після Андрусівського договору. Відчайдушний опір тривав десятиріччями. Ба, на початку XVIII ст. гетьманові Іванові Мазепі вдалося тимчасово возз’єднати Лівобережжя і Правобережжя. Використовуючи велику Північну війну, Мазепа намагався, у союзі зі Швецією, визволити Україну з-під російської зверхності. Однак шведські і українські війська зазнали вирішальної поразки під Полтавою в 1709 р. Це вирішило долю не лише лівобережної Гетьманщини, але також спірної території на захід від Дніпра, яку Петро I віддав Польщі[41].
38
Трагічна доля Юрія Немирича, дорадника гетьмана Івана Виговського і творця Гадяцької унії, розглянута у книзі: Kot S. Georges Niemirycz et la lutte contre l’intolérance au 17e siécle. — Hague, 1960.
41
Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1963.