Польські патріоти різних політичних відтінків поділяли одну і ту ж програму відновлення Польщі в її історичних кордонах. “Незважаючи на свій власний лінгвістичний націоналізм, польські демократи не визнавали того, що плекання окремішньої мови може привести литовців, латвійців і русинів до виставлення політичних вимог приблизно такого ж характеру, як і їх власні”[49]. Одна із полемічних статей у консервативному польському еміграційному журналі радила лідерам українського руху наприкінці 1850-х років обмежити свої зусилля лише Лівобережною Україною: “Україна по цей [правий] бік Дніпра, завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією”[50].
Польська практика відповідала цій філософії. Обидва великі повстання, 1830–31 і 1863 рр., були мотивовані бажанням підтвердити польські претензії на “східні окраїни”[51]. Росія інколи була готова дати далекосяжну автономію властивій Польщі, Конгресовому королівству, але відмовлялася відступити полякам спірні литовсько-білорусько-українські землі. Невдача обох повстань спричинила втрату автономного статусу, яким раніше користувалося Конгресове королівство. Це означало різке погіршення становища польського народу в його власній батьківщині. І все ж таки навіть після того трагічного досвіду, нереальна концепція “історичних кордонів” надалі переслідувала польське мислення.
Деякі польські провідники розуміли, що українці є потенційними союзниками в боротьбі проти царської тиранії. Князь Адам Чарторийський, провідник консервативного крила емігрантів 1831 р., виношував різні проекти для здобуття підтримки українців[52]. Повстанці 1863 р., які були людьми демократичних переконань, видали відозву — “Золоту грамоту”, яка обіцяла від імені майбутньої незалежної Польщі всілякі добродійства “селянському людові Поділля, Волині і України”[53]. Але “Золота грамота” та подібні заклики не зустрілися з позитивним відгуком. Михайло Драгоманов переконливо пояснив причини цього: для українських селян сама назва “Польща” була символом кріпацтва. А українські інтелектуалісти, які думали політичними категоріями, мусили питати себе: якщо поділи польсько-литовської Речі Посполитої були актом несправедливості, то чому українські патріоти мали б боротися за відновлення давнього російсько-польського кордону, який означав поділ, переполовинення України? “Якщо українцям проливати кров, то лише за автономію всього їхнього народу”, — писав Драгоманов[54]. Іншими словами, будь-який польсько-український альянс був неможливий, поки поляки не бажали відмовитися від концепції “історичних кордонів”.
Варто згадати деякі позитивні аспекти польсько-українських взаємин у XIX ст. Члени польської меншості на Правобережній Україні часто мали почуття територіального патріотизму: вони любили свою українську батьківщину й народ. Мемуарист Станіслав Стемповський висловив цю подвійну відданість, твердячи, що “поляк і українець жили” в ньому самому “в досконалій гармонії”[55]. Місцеві польські письменники і науковці радо працювали над темами, до яких давали їм натхнення український краєвид, фольклор та історія В польській літературі процвітала “українська школа” — доказ симбіозу обох народів[56]. Деякі поети польського походження пішли навіть далі і почали вживати української мови в своїй творчості[57]. Шкода, що цей потенціал польсько-української співпраці не приніс плодів у політичній сфері. Така співпраця напевно приспішила б українське відродження і була б також корисною для далекосяжних польських національних інтересів. Існує повчальний паралельний приклад шведів у Фінляндії. Шведська меншість зробила вирішальний внесок у розвиток новітньої Фінляндії. А що було б, якби фінські шведи в ім’я “історичних прав” намагалися відновити шведське панування над Фінляндією замість того, щоб об’єднатися з корінною фінською більшістю у спільній обороні свободи їхньої батьківщини? Правдоподібно, не було б сьогодні самостійної Фінляндії, не було б уже шведів у Фінляндії, а сама Швеція стала б сателітом Росії. Однак шведи уникнули цієї основної політичної помилки, тоді як поляки її вчинили.
49
Brock Р. The Political Programme of the Polish Democratic Society // Nationalism and Populism in Partitioned Poland. — London, 1973. — P. 63.
50
Wiadomości Polskie (Париж). — 1858. — N 30. Цитовано за: Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди // Житє і слово. — 1894. — Т. 1. — С. 381.
51
Про повстання 1830–1831 рр. на Україні див.: Wrotnowski F. Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w r. 1831. — Leipzig, 1875; про повстання 1863 p. на Україні див.: Rawita-Gawroński F. Rok 1863 na Rusi: W 2 t. — Lwów, 1902–1903; а також Mapaхов Г. Н. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — Киев, 1967.
52
Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną Krymską. — Warszawa, 1937.
53
Текст “Золотої грамоти” передруковано в книзі: Pamiętnik Kijowski. — London, 1963. — Т. 2. — S. 32.
54
Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т. / Под ред. Б. А. Кистяковского. — Париж, 1905–1906. — Т. 1. — С. 58.
56
Найновіші дослідження про польсько-українські літературні взаємини і про “українську школу” в польській літературі див.: Горбач О. Українсько-польські взаємини в літературі // Український самостійник (Мюнхен). — 1959. — N 19, 20; Herrmann H.-G. Studien über das Kozakenthema in polnischer literatur vom 17. Jahrhundert bis zum Vertretern der “Ukrainischen Schule” (Ph.D. diss. Johann Wolfgang Goethe-Universität). — Frankfurt am Main, 1969; Козак C. Джерела “української школи” в польській літературі // Наша культура (додаток до “Нашого слова”). — Варшава, 1970. — N 4, 5; його ж. Творчість польських письменників “Української школи” // Наша культура — 1970 — N 6, 7; Кирчів Р. Ф. Український фольклор у польській літературі. — Київ, 1971.
57
Див. антологію української теми у польських письменників XIX ст.: Українською музою натхненні / Під ред. Кирчіва Р. Ф. і Гнатюка М. Л. — Київ, 1971.