Неважко зрозуміти прив’язаність поляків до традицій давньої Речі Посполитої, це ж була доба величі їхньої нації. Проте важко уникнути висновку, що тримаючись цупко анахронічної ідеології, поляки завдали шкоди і самим собі, і українцям.
Галичина займає особливе місце в історії польсько-українських взаємовідносин XIX ст.[58] Справи, відверте виявлення яких придушувало царське самодержавство, могли стати явними під конституційною владою Австро-Угорщини. Що більше, Галицький коронний край деякий час відогравав роль “П’ємонту”, національного святилища в житті обох народів. Таким чином польсько-українські взаємини в Галичині мали вплив на відносини між більшістю поляків і українців, які жили в межах Російської імперії.
До першої конфронтації між поляками та українцями в Галичині дійшло під час революції 1848 р.[59] Події того переломного року виявили несумісність політичних програм обох суспільств. Більшість польських речників відмовлялася навіть визнати існування української (руської) національності; вони вважали появу українців на політичній сцені штучним явищем, породженим антипольськими інтригами Австрії або Росії. Поляки намагалися зберегти єдність Галичини, яку вони вважали в основному польською територією, що мала повернутися у майбутньому до відновленої і самостійної Польщі. Українці ж, із свого боку, стояли за поділ цієї провінції вздовж етнічних границь, за відділення головно української Східної Галичини від польської Західної Галичини.
Як побічний продукт австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над неподіленою Галичиною перейшов до рук поляків, і цьому станові речей суджено було продовжуватися з деякими змінами аж до упадку Гамбурзької монархії. Обидві галицькі національності були приблизно рівні чисельністю, але упередженість австрійської конституції на користь аристократії та політика Відня сприяли польському елементові. Поляки використовували свою панівну позицію для заперечування рівноправності українців і для перешкодження їхньому громадському, господарському і культурному розвиткові. Наприклад, контрольований поляками сейм навмисне занедбував українську початкову освіту і перешкоджував у розбудові українських середніх шкіл; полякам удалося унеможливити створення українського університету, що було одною з головних вимог українців і що мало б також істотний вплив на ситуацію в підросійській Україні. Правда, впродовж десятиріч українці зуміли значно покращити своє становище в Галичині: вони збудували густу мережу добровільних господарських, політичних та освітніх товариств, розвинули міцну пресу і неперіодичні видання та буйне інтелектуальне життя і послідовно збільшували своє представництво у віденському парламенті та крайовому сеймі. Але це все були досягнення, здобуті у впертій боротьбі проти польської адміністрації Галичини, яка намагалася на кожному кроці припізнювати українські зусилля або зробити їх загалом даремними.
Поза сферою національної політики українці й. поляки могли при деяких нагодах співдіяти. Від 70-их до 90-их рр. XIX ст. українці й поляки лівих поглядів часто співпрацювали в своєму опорі консервативному істеблішментові провінції[60]. Деякі просвічені члени польської аристократії також бажали примирення з українцями[61]. На зламі сторіч польські й українські модерністичні письменники розвинули близькі взаємозв’язки[62]. Обидві національності Галичини жили у фізичній близькості і були у великій мірі перемішані; це вело до незліченних особистих контактів і частих мішаних подружжів.
Проте головні політичні проблеми, які ділили обидва суспільства, залишалися нерозв’язаними. Один із тогочасних польських дослідників відзначав:
“Русини прагнуть з усією енергією до повного розвитку як окрема, повністю незалежна нація. Вони хочуть витіснити нас із того пануючого становища, яке ми займали дотепер. Вони хочуть запобігти тому, щоб ми частиною вищих органів нашої суспільної організації не опиралися на нижчі органи їхньої суспільної організації, щоб не користали від них і не гальмували їх розвиток... Наші перспективи у Східній Галичині не є втішними. Доля англійської нації в Ірландії, німецької у чеських краях і, правдоподібно, у більш віддаленому майбутньому, доля німецької нації у Верхній Сілезії є для нас злим прогнозом”[63].
58
Про польсько-українські взаємовідносини в Галичині див.: Wandycz P. S. The Poles in the Habsburg Monarchy // Nationbuilding and the Politics of Nationalism / Ed. AS. Markovits and F. E. Sysyn. — Cambridge, Mass., 1982. — P. 68–93; Wereszycki H. The Poles as Integrating and Disintegrating Factor // Austrian History Yearbook. — Vol. 3., pt. 2. — 1963. — P. 287–313; Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. — Edmonton, 1987. — P. 315–352 (див. далі український переклад цієї статті).
59
Kozik J. Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849. — Warszawa, Kraków, 1975.
60
Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1875–1895. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.
61
Цей погляд промовисто виражений в анонімній брошурі “Kwestya ruska” (Lwów, 1871). Див. також: Kieniewicz S. Adam Sapieha (1828–1903). — Lwów, 1939 (розділ 9).
62
Див.: Werwes H. Tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną // Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich w XIX і XX wieku. — Warszawa, 1972 (розділ 5); Wiśniewska E. Wasyl Stefanyk w środowisku literackim Krakowa w latach 1892–1900//Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich/Pod red. Kozaka S. i Jakóbca M. — Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, 1974.