Щоб компенсувати свої відносно слабкі політичні впливи, українські провідники все більше покладалися на масові дії: виборчі кампанії, аграрні страйки, народні віча та демонстрації. З польського боку зріст впливів шовіністичної націонал-демократичної партії (ендеції) збільшив непоступливість польського суспільства в його ставленні до українців. Напруження і гострота польсько-українського конфлікту зростали з року в рік, і умови в Галичині наближалися до стану прихованої громадянської війни. Компроміс від лютого 1914 р. у справі реформи крайового статуту Галичини та закону про вибори до сейму частково задовольняв українські вимоги і створював шанс почати нову еру в польсько-українських відносинах. Однак вибух війни перешкодив здійсненню цього компромісу. Всупереч сильним антиросійським настроям, спільним для поляків та українців, обидва народи виявилися нездібними узгодити свою політику для потреб надходячої конфронтації з царською імперією.
Революційна доба, яка прийшла слідом за першою світовою війною, довела до цілковитого перетворення Східної Європи. З перспективи польсько-українських взаємин особливо важливими є три епізоди років 1917–1921: національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р., польсько-українська війна за Східну Галичину в 1918–1919 рр. та союз між Польщею Пілсудського та Україною Петлюри проти Радянської Росії в 1920 р.
У 1917 р. Центральна Рада — революційний парламент України — намагалася здобути довір’я і підтримку національних меншостей, надаючи їм щедру культурну автономію[64]. У липні того ж року Центральна Рада запросила представників трьох найбільших меншостей України — росіян, поляків і євреїв — вступити до Ради. У складі першого українського уряду — Генерального Секретаріату — Рада створила Секретаріат (Міністерство) міжнаціональних справ; один з його відділів був резервований для польського заступника секретаря. Після проголошення Української Народної Республіки 20 листопада 1917 р. польський відділ Секретаріату міжнаціональних справ став окремим міністерством, яке мало керувати мережею польських шкіл та культурних установ. Польський очевидець ствердив, що ставлення українського уряду до освітніх та культурних потреб польської меншості було таке доброзичливе, що “кращого годі собі уявити”[65]. Члени польської меншості загалом ставилися прихильно до національного відродження України і до української державності. Проте соціальне питання викликало тертя. Радикальна соціальна політика Центральної Ради збуджувала побоювання і протести з боку польських власницьких елементів. Поширення аграрних заворушень восени 1917 р. вдарило по польських землевласниках на Правобережній Україні. Тому лише поляки лівої і соціалістичної орієнтації, меншість у своєму власному суспільстві, активно співпрацювали з урядом Центральної Ради. Незважаючи на ці труднощі, політика Центральної Ради у відношенні до національних меншостей являє собою позитивний епізод в історії польсько-українських взаємин.
Розпад Австро-Угорщини дав поштовх до польсько-української війни за Східну Галичину[66]. Це було пряме продовження політичної суперечки між галицькими поляками й українцями, яка почалася 70 років раніше, в 1848 р. 1 листопада 1918 р. українці захопили владу у всій Східній Галичині, тепер офіційно переіменованій на Західноукраїнську Народну Республіку. Однак поляки відмовилися прийняти до відома fait accompli. У столиці краю, де польський елемент мав локальну перевагу, поляки підняли збройне повстання проти української держави. Вуличні бої у Львові незабаром розгорілися в повну польсько-українську війну. Воєнні операції тривали до липня 1919 р., коли Українська Галицька Армія була витиснута з Західної України на середньо-східну або наддніпрянську, яка раніше була частиною Росії.
Яка була функція польсько-українського конфлікту в загальній історії української революції? Відомий польський публіцист міжвоєнної доби Адольф Бохенський пропонував таку відповідь: “Польсько-українська війна була безсумнівно одною з головних причин невдачі української справи в тих роках (1918–1919). Коли б принаймні частина сил і засобів, які українці змарнували у Східній Галичині, була вжита над Дніпром, це вистачало б для створення там досить міцної української держави”[67]. Бохенський мав рацію, що війна на два фронти була понад силу української нації. Та обставина, що Україна без жодної підтримки ззовні мусила вести війну водночас проти Радянської Росії і Польщі (і в додаток проти Білої армії генерала Денікіна), була головною причиною невдачі українських стремлінь до самостійності. Проте Бохенський не бере до уваги двох речей. По-перше, українці самі не вибрали війни з Польщею. Війну накинула українцям Польща своїм наїздом, своєю рішучою волею прилучити до себе Східну Галичину, де українці, безсумнівно, становили солідну більшість. По-друге, якщо Бохенський вважав, що українці з політичних причин повинні принести в жертву Галичину, щоб зосередити всі свої сили проти свого головного противника — Радянської Росії, то його аргументація недооцінює ключової ролі Галичини для життя цілої української нації.
66
Лозинський M. Галичина в pp. 1918–1920. — Відень, 1922 (передрук: Нью-Йорк, 1970); Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy (1918–1919). — Warszawa, 1969.