До історії української революції звичайно підходять, з очевидних причин, з перспективи українсько-російських взаємин. Проте сповидно другий західний фронт не був насправді другим. Завдяки відносно високому рівневі національної свідомості і громадянській дисципліні свого населення мала Галичина становила в той час “ядро” всієї української нації. Тому збереження галицької бази було conditio sine qua non самостійної України, особливо, якщо б конфронтація України з Росією мала мати будь-які перспективи на успіх. Інтервенція Української Галицької Армії, яка була неподатлива на комуністичну підривну роботу на середньо-східній Україні, могла б, найправдоподібніше, змінити співвідношення сил у війні між Україною і Радянською Росією на користь першої. Сприятливим моментом для такої інтервенції була зима 1918–1919 рр. або рання весна 1919 р. Обидві українські держави, Українська Народна Республіка (середньо-східна Україна) і Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина), 22 січня 1919 р. проголосили об’єднання. Але західноукраїнські сили не могли воювати на антиросійському фронті, бо були зайняті обороною своєї галицької батьківщини проти польського наїзду. Коли Українська Галицька Армія врешті з’явилася в середньо-східній Україні в липні 1919 р., вона ще мала там відіграти важливу військову роль у ході наступних кількох місяців[68]. Однак тоді вже було запізно на українську перемогу: Червона Армія і Біла армія Денікіна стали тим часом надто сильними. Що більше, Польща здобула твердиню українського національного руху, і тому Галичина не могла надалі бути політичною і стратегічною базою в боротьбі України проти Росії.
Суттю дотеперішньої аргументації є те, що польська агресія проти Східної Галичини означала для України більше, ніж звичайну втрату однієї провінції. Насправді це означало знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після першої світової війни. Слід підкреслити цей момент, тому що навіть сьогодні недооцінюється справжньої історичної функції польсько-української війни 1918–1919 рр.
Звернімося тепер до третього пам’ятного епізоду польсько-українських взаємовідносин під час революційної боротьби. 22 квітня 1920 р. Польська Республіка та Українська Народна Республіка, головами яких були тоді Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра, підписали у Варшаві договір про альянс, спрямований проти Радянської Росії[69].
Дальший хід подій загальновідомий. Після драматичної кампанії, під час якої спершу польські та петлюрівські війська зайняли Київ, а дещо пізніше Червона армія вступила в передмістя Варшави, і після того, як “чудо над Віслою” врятувало польську державу, Польща і Радянська Росія досягли компромісного полагодження справи: Ризьким договором 18 березня 1921 р. обидві держави поділили Україну (а також Білорусію). Польща втримала Східну Галичину й Волинь (остання була раніше володінням Російської імперії). Більшість решти українських земель, конституйованих в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, повернулися під панування Москви.
Можна потішатися думкою, що принаймні впродовж короткого часу в теперішньому сторіччі поляки й українці були союзниками і товаришами по зброї. Але такі сентиментальні міркування не звільняють від необхідності критичного погляду на Варшавський договір та його політичні наслідки.
Польський еміграційний історик Каміл Дзєвановський недавно запропонував таке виправдання політики Пілсудського у 1920 р.:
“План Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшовизм роздрібленням його територіальної бази, колишньої царської імперії, шляхом прямого, буквального застосування Вільсонових і Ленінових принципів самовизначення усіх національностей колишньої царської імперії. Він ставив за мету розщепити радянську російську експансію у самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію in statu nascendi вздовж вертикальних або ж національних зв’язків. Таким шляхом Пілсудський надіявся створити новий баланс сил у Східній Європі”[70].
69
Про польсько-українську угоду 1920 р. див.: Dziewanowski М. К. Joseph Piłsudski: A European Federalist, 1918–1922. — Stanford, 1969 (розділи 12–15) і спогади І. Мазепи: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1920. — Б.м.в., 1950. І. Мазепа був головою уряду Української Народної Республіки у перші місяці 1920 р.