Обговорюючи нещасний перебіг польсько-українських взаємовідносин під час революційної доби 1917–1921 рр., я склав головну вину на польську сторону. Але й українці спричинилися до невдачі в досягненні порозуміння, яке витримало б випробування життя. Українці мали, в основному, “рацію” у спорі з поляками, спираючи свою територіальну програму на етнічний принцип, а не на сумнівні історичні претензії. Весь напрям історичного розвитку в Центральній і Східній Європі вказував на перемогу етнічного самовизначення над історичним легітимізмом. Проте навіть “правильний” принцип слід застосовувати розсудливо і гнучко, беручи до уваги справжнє співвідношення сил. Українські провідники революційної доби грішили надмірною штивністю і доктринерською ментальністю. Було кілька можливостей компромісу з Польщею, які українці прогайнували.
Так, було поважною помилкою з боку українських делегатів під час мирних переговорів у Бересті-Литовському в січні і лютому 1918 р. домагатися включення Холмщини до Української Народної Республіки. Ця територія, розташована на захід від Бугу, була населена українською етнічною більшістю, однак панували там польські впливи. Володіння Холмщиною не мало вирішальної ваги для української державності, проте годі було очікувати, що навіть помірковані поляки примиряться із втратою території, яка вже сто років становила органічну частину Конгресового королівства. Польська громадська думка одноголосно засудила Берестейський договір (в якому Польща не брала участі), і ця справа спричинилася до загострення польсько-української ворожнечі[75].
Через рік, 28 лютого 1919 р. місія Антанти, з французьким генералом Бертельмі на чолі, запропонувала перемир’я, яке б припинило війну між поляками і українцями в Галичині. Українські сили мали відступити на лінію перемир’я. Взамін Західноукраїнська Народна Республіка мала бути визнана Антантою і отримати допомогу для боротьби проти Радянської Росії. Ці умови потягали за собою тяжі жертви для України: залишення близько третини етнічно української Східної Галичини, включно зі столицею Львовом; більшість цієї території була тоді насправді під українським контролем. Все ж таки, з уваги на загальну безнадійну ситуацію — дипломатичну і стратегічну ізоляцію України, війну на два фронти (проти Польщі і Радянської Росії) та нестачу боєприпасів, — відкинення пропозицій Бертельмі західноукраїнським урядом було поспішним, якщо прямо не самогубним, вчинком. Український військовий історик так коментував ці події:
“Поляки хотіли залишити велику частину території Галичини в українських руках як базу для операцій Галицької Армії на Наддніпрянській Україні. Оскільки шанси на перемогу Галицької Армії [над Польщею] були рівні нулю„, логіка історії вимагала, щоб українська сторона прийняла умови, запропоновані місією Бертельмі. Відкинення цих умов і полишення розв’язання цього конфлікту на “кров і залізо” виявилося фатальним, бо “кров і залізо” не могли вирішити питання інакше, як воно в дійсності було вирішене”[76].
Третя нагода польсько-українського компромісу постала на початку 1921 р. Східна Галичина була вже під польською окупацією від літа 1919 р., але вона ще не була легально включена в Польську Республіку, оскільки держави Антанти застерегли за собою остаточне рішення щодо майбутнього статусу цієї території. Міжнародне становище Польщі було нестійке з огляду на ще не закінчену польсько-радянську війну і конфлікт з Німеччиною за Сілезію і Східну Прусію. У тих обставинах польський уряд таємно звернувся до західноукраїнського екзильного уряду у Відні, з Євгеном Петрушевичем на чолі. Поляки запропонували Петрушевичеві широку автономію Східної Галичини в рамках польської держави з умовою, що український провід погодиться на таке вирішення справи і припинить завдавати клопотів Польщі на міжнародній арені. Уряд Петрушевича зразу відкинув цю пропозицію, очікуючи, що всесильна Антанта врешті примусить Польщу визнати право українського народу на повну самостійність[77]. Такі нереалістичні надії не могли бути здійснені: 14 березня 1923 р. Рада послів у Парижі, діючи від імені держав Антанти, присудила Польщі суверенітет над Східною Галичиною. Невідомо, чи Польща була б насправді виконала обіцянки, дані Петрушевичеві; з огляду на історичний досвід українські підозріння щодо польських намірів були, може, не цілком безпідставні. Але слід також визнати, що українська непоступливість була на руку польським шовіністичним елементам, які противилися будь-яким поступкам і порозумінню з українцями.
75
Документи з Австрійського державного архіву, що стосуються питання Холмщини на брест-литовських мирних переговорах та під час німецької та австро-угорської окупації України у 1918 р., були передруковані у книзі: Ereignisse in der Ukraine, 1914–1922. / Herausg. T. Homykiewicz. — Philadelphia, 1967. — Bd. 2. — S. 229–311. Див. також: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Ужгород, 1932. — Т. 1 (розділ 12).
77
Цей маловідомий епізод описаний у спогадах Т. Войнаровського: Войнаровський Т., Сохоцький І. Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. — С. 66–69. О. Войнаровський, видатний український церковний і громадський діяч, був посередником, який передав Петрушевичеві польські пропозиції.