Пора зробити висновки. Існує вражаючий і тривожний паралелізм між перебігом польсько-українських взаємовідносин у XVII–XVIII ст. і в XX ст. Ризький договір 1921 р. нагадував Андрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України між Росією і Польщею. Паралелі можна продовжувати. У 18 ст. Правобережна Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати про Галичину й Волинь у 20-их і 30-их роках XX ст. Остаточний результат був також подібний в обох випадках: Польща, яка вперто відмовляла віддати західноукраїнські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або Радянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське панування Отже, нездібність поляків і українців по-приятельськи розв’язати свої розходження вже двічі спричинила знищення України і Польщі і мостила шлях російському тріумфові.
Я не спиняюся на історії польсько-українських взаємовідносин у міжвоєнній добі. Досі не з’явилося жодного наукового дослідження політики Другої Речі Посполитої по відношенні до її недобровільно приєднаних українських громадян або про розвиток українського суспільства у Польщі між 1919 і 1939 рр.[78] Ця тема надто важлива і болюча, щоб збути її будь-чим; слід радше залишити її дослідженням майбутніх істориків і політологів. Проте я не можу втриматися, щоб не зацитувати відомий вислів Талейрана: “Це гірше, ніж злочин, це — дурість”. Я думаю, що ці слова можуть служити як мото до ще не написаної історії польсько-українських взаємин між Ризьким договором і кінцем другої світової війни.
Як я вже згадував, першим кроком у східній експансії Польщі було зайняття Галицького князівства в 1340 р. Через три сторіччя революція Хмельницького стала сигналом польського відступу з України. Цей відступ був закінчений після дальших 300 років, в роках 1939–1945. Таким чином одна доба польсько-українських взаємин, яка тривала 600 років, закінчилася, і стоїмо тепер на початку нової доби. Що принесе вона обом народам? Чи поляки і українці будуть здібні навчитися чогось із трагічного досвіду минулого?
Об’єктивні обставини, як здається, сприятливі польсько-українському порозумінню під сучасну пору. Теперішній кордон між Польською Народною Республікою та Українською РСР збіжний з етнічною границею. Невеликі меншості, які залишилися по обох боках, не являють собою вже поважної політичної проблеми. Варто відмітити, що кордон після 1945 р. близький — з деякими змінами на користь Польщі — до того, який існував у середньовіччі, перед 1340 р. Нова геополітична реорієнтація Польщі на Захід і повернення територій, втрачених перед віками на користь Німеччини, закінчили, надіймось, що назавжди, традиційний польський наступ на Схід. Таким чином зникла головна причина давніх конфліктів між польським і українським народами.
Соціологічні і культурні зміни також вказують шлях до кращого взаємного польсько-українського зрозуміння. Зріст секуляризму, з одного боку, і поширення екуменічного духу, з другого, зменшило важливість релігійного бар’єру між поляками і українцями. Одночасно обидва суспільства стали більш подібними у своїх соціальних структурах. Україна великою мірою зіндустріалізувалася і зурбанізувалася, і не слід українців надалі вважати селянською нацією. Поляки, зі свого боку, позбулися чимало рис, притаманних шляхетській традиції. Отже класові конфлікти і ресентименти не ускладнюватимуть надалі відносини між обома народами. Усунення цих перешкод уможливить більш приязну оцінку спільних елементів у культурній спадщині обох народів і спричиниться до більш інтенсивного культурного обміну в майбутності.
Що найважливіше, Польща і Україна мають сьогодні, та, ймовірно, матимуть ще довго у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Систематична, далекосяжна співпраця між поляками й українцями створює надію на зміну теперішнього співвідношення сил у Східній Європі. Не тут місце на обговорювання практичних деталей. Зацікавлених дозволю собі відіслати до програми, так блискуче сформульованої покійним Юліушем Мєрошевським[79].
І ще одна кінцева пересторога. Як часто бувало в минулому, Польща є сьогодні знову у відносно (хоч тільки відносно) більш вигідному становищі, ніж Україна. І Польща, і Україна є поневолені імперською системою Радянської Росії, але статус Польської Народної Республіки виразно вищий, ніж статус Української Радянської Соціалістичної Республіки. Як у час великого монгольського наїзду, саме існування українського народу загрожене в СРСР, тоді як Польща, хоч контрольована Москвою і їй підпорядкована, ще користується зовнішніми атрибутами суверенітету і майже повнотою національного життя. Існує потенційна небезпека, що, як і в минулому, Польща може піддатися спокусі надужити своєї більшої сили, відновляючи територіальні претензії на українські землі, саме тоді, коли вся енергія українського народу буде потрібна для вирішального розрахунку з Росією. Надіймось і молімось, що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і український народ, і польський.
78
Короткий огляд цього питання див. у розділі “Західна Україна під Польщею” С. Витвицького та С. Барана у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia: In 2 vol. — Toronto, 1963. — Vol. 1. — P. 833–850. Багатими на потрібну інформацію є спогади І. Кедрина: Кедрин І. Життя — події — люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. Див. також дві найновіші польські праці, в яких розглядається відповідно соціальна і політична структура міжвоєнної Польщі й особлива увага присвячується національним меншинам, зокрема українцям: Drozdowski М. М. Społeczeństwo, państwo, politycy II Rzeczypospolitej. — Kraków, 1972; Holzer J. Mozaika polityczna Drugiej Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1974.
79
Mieroszewski J. Materiały do refleksji i zadumy. — Paryż, 1976; особливо див. статтю “Rosyjski ’kompleks polski’ i ULB”.