“Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова]. Драгоманов у житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше й точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністичних організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[90].
Як стверджує Голда Патц,
“Драгоманов глибоко і точно дослідив єврейське питання. Здається, що в певні моменти він зумів збагнути суть трагедії єврейського народу... Основу для єврейсько-українського примирення він убачав у спільній продуктивній сільськогосподарській праці, і це була та форма співіснування двох народів, якої він бажав”[91].
За всієї своєї глибокої проникливості Драгоманов не догледів деяких дуже суттєвих аспектів становища євреїв. Хоча він і вважав євреїв нацією, він ніколи не думав, що єврейський народ може колись запрагнути самостійної національної держави. Але, припускаючись такої помилки, Драгоманов не міряв євреїв іншою міркою, ніж власний народ. Палкий патріот, він, одначе, не був сепаратистом і не домагався самостійної української держави. Маючи глибоку підозру до державної влади як такої, він вірив, що всіх законних прагнень українців можна досягти шляхом перебудови Росії й Австрії на федеративних засадах. А що стосується єврейської нації, то прорахунок Драгоманова цілком можна вибачити, якщо ми згадаємо, що ще й 1907 р. видатний єврейський національний лідер Сімон Дубнов заявляв, що “політичний сіонізм виплетений із фантазій”[92].
Набагато серйознішою помилкою Драгоманова було повне нехтування іудаїзму, який здавався йому плетивом забобонів. Зрозуміло, що виживання і саме існування єврейської нації є насправді невід’ємним від іудаїзму як релігії. Ба більше, сьогодні ми усвідомлюємо те, чого Драгоманов не знав: що іудаїзм є провідником дивовижної духовної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, який мав найбільшу підтримку серед євреїв України і який у багатьох аспектах виказує безсумнівний вплив українського середовища. Можна якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти сліпоту Драгоманова в цьому питанні, пригадавши собі, що під цим оглядом він був типовим сином позитивістичної доби.
Ми докладно розглянули ідеї Драгоманова, тому що вони показові для загальної тенденції української політичної думки в єврейському питанні. Сила драгоманівської концепції є наслідком того факту, що вона спирається на об’єктивне розуміння і становища єврейського народу в Україні, і українських політичних інтересів. Це пояснює, чому українська національно-демократична та соціалістична думка і діяльність ішли протягом наступного півстоліття шляхом, що його накреслив Драгоманов.
Суть цієї “української відповіді на єврейське питання” можна сформулювати таким чином: не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського руху прагнули врегулювати українсько-єврейські взаємини на основі культурного плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть прагненню українського народу до національного й соціального визволення. Навряд чи потрібно підкреслювати, наскільки оригінальною була ця програма та наскільки вона відрізнялася і від асиміляційної, і від антисемітської програм, дуже поширених у Східній Європі наприкінці XIX — на початку XX ст.
Зробімо тепер короткий критичний розгляд окресленої вище програми. Жодна політична програма не є досконалою; відповідаючи на певні потреби, вона неминуче є неспроможною в інших аспектах.
Українці мали дві одвічні скарги на євреїв: одну — соціально-економічного, другу — політичного характеру. Окреслена вище програма могла притупити гостроту цих скарг, але навряд чи вона могла усунути їх взагалі.
Першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, — це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії. Ми бачили, що Драгоманов уважав цілу третину українських євреїв паразитами й експлуататорами. Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке неминуче викликало обурення.
91
Patz G. Die Entwicklung des Föderativen Gedanken in Russland (докторська дисертація, подана в університет Фрідріха Вільгельма у Берліні) — Berlin, 1930. — S. 31–32. Авторка помиляється, твердячи, що поняття “аграризації” євреїв є центральним у Драгоманівській програмі. Хоча Драгоманов і думав, що певна частина євреїв може перейти до землеробства, він, звичайно, не очікував, що землеробською стане вся єврейська меншина на Україні. Драгоманов не був “народником” у сенсі романтичної ідеалізації селянства і вважав працю промислового робітника, техніка, професіонала тощо так само продуктивною, як і працю землероба.
92
Dubnow S. Nationalism and History / Ed. Koppel S. Pinson. — Philadelphia, 1958. — P. 164.