Існує ще й психологічно-ідеологічний момент, який загострював українсько-єврейські взаємини. Ті самі події, що їх українці розглядали як найславетніші сторінки своєї історії, належали до найтрагічніших в історії єврейській. Згадаймо велике козацьке повстання проти Польщі в середині XVII ст. Провідник цього повстання, гетьман Богдан Хмельницький, якого українці шанують як батька нації й визволителя України від ненависного гніту польської олігархії, посідає в єврейських літописах знаменне місце серед інших найбільших гнобителів; в єврейській літературі його ім’я можна знайти поряд з іменами Гамана й Адольфа Гітлера. Важко, мабуть, очікувати від євреїв неупередженої й об’єктивної оцінки Богдана Хмельницького, як від ірландських католиків — такої оцінки Олівера Кромвеля.
Більш недавні події роз’ятрили ці болючі спогади про минуле. У другій половині XIX і на початку XX ст. Україна стала ареною єврейських погромів. Певна річ, відповідальність за це в жодному разі не можна покладати на лідерів українського національного руху, адже вони протидіяли погромам і засуджували їх, застерігали громадськість від будь-якої участі в цих акціях. Відповідальність лягає радше на царську адміністрацію, яка потурала, а в деяких випадках і сприяла погромам. Все ж таки це правда, що вчинено їх на українській землі і руками людей, які були українцями за етнічним походженням, якщо не за національною свідомістю. Природньо, що викликані погромами емоції погіршили поставу євреїв до українського народу і до української справи взагалі. Багато українських євреїв жили з пам’яттю жахливого видіння — озброєної сокирами і вилами п’яної селянської юрби, що вбиває і грабує. Цей страх і відразу посилювало підсвідоме почуття, що вони, євреї самі, надто часто поводилися нечесно з українським селянином і співпрацювали з його гнобителями.
Я навмисно докладно зупинився на характерних моментах незгоди між євреями й українцями. Тут ми стикаємося з реальними труднощами, витвореними історією та суспільними умовами, які годі знищити простим закликом до доброї волі і яких жоден ефективний аналіз не може оминати. Однак на іншій шальці терезів бачимо також позитивні обнадійливі факти українсько-єврейської співпраці, до яких я хотів би тепер звернутися.
Українська програма єврейської національно-культурної автономії була, як уже говорилося, не дуже привабливою для традиціоналістично-ортодоксальних євреїв з одного боку, і для засимільованих євреїв — з другого. Проте ця програма не могла не викликати якнайприхильнішого відгуку в тих єврейських групах, які поєднували почуття відданості своїй національності з поступовим суспільним світоглядом. Сіоністи всіх гатунків, члени “Бунд”, т. зв. територіалісти тощо, легко знаходили спільну мову з українськими патріотами-демократами. Тут маємо справжню традицію українсько-єврейської дружби та співпраці.
Я не ставлю собі за мету — та це й перевищувало б обсяг моєї статті — докладно розглянути історію українсько-єврейської співпраці з кінця XIX ст. Без сумніву, це тема для майбутніх плідних досліджень. Я обмежуся лише короткими згадками про декілька характерних зразків і прикладів.