Взагалі кажучи, як ми маємо ставитися до помилок і трагедій минулого? Очевидно, того, що сталося, не повернеш назад. Однак його можна подолати й очистити. І тут на історичну науку падає величезна виховна відповідальність. Об’єктивні історичні дослідження та відверте обговорення суперечливих питань можуть викликати очищувальний ефект у свідомості відповідних спільнот. Чого, однак, слід уникати у таких історичних дослідженнях — то це вузько партійного духу. Історик — не адвокат, і його завдання не в тому, щоб малювати лілейно-білою фарбою свою сторону, покладаючи на іншу всі звинувачення. Історикам ще багато треба зробити на ниві українсько-єврейських взаємин. Можна очікувати, що такі дослідження розвіяли б багато закорінених упереджень і привели б до кращого взаєморозуміння. У цьому зв’язку варто згадати недавню цікаву дискусію між професорами Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським{52} в журналі “Jewish Social Studies” стосовно переоцінки постаті Симона Петлюри[115].
Нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають не лише спогади про минулі конфлікти, але й деякі нерозв’язані сучасні проблеми, що розділяють обидва народи. Я хотів би звернути особливу увагу на дві скарги: одну — євреїв на українців, другу — українців на євреїв. На мою думку, обидві скарги виправдані, і їх треба сприйняти чесно, перш ніж стане можливою справжня взаємна довіра та дружба між євреями й українцями.
Дозвольте мені перейти до першої проблеми. Український національний рух у XIX — на початку XX ст. був за своїм характером демократично-народницьким. Це ж саме можна сказати про незалежну Українську Народну Республіку 1917–1921 років. Однак починаючи з 1930-их років провід українського руху поза межами СРСР перебрали “інтегральні націоналісти”, які виявляли виразно тоталітарний світогляд, подібний до західного фашизму. Я маю на увазі Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її відгалуження. Старші демократичні українські партії у Галичині й Волині та в еміграції не зникли, але вони перейшли на оборонні позиції, а під час війни були великою мірою бездіяльними. Тут не місце розглядати причини піднесення українського інтегрального націоналізму[116]. Скажу лише, що я не вірю, буцімто все в українському інтегральному націоналізмові було погане. Більшість членів і прихильників ОУН були молоді ентузіасти, якими рухало палке бажання служити справі звільнення своєї поневоленої батьківщини. Цей ентузіазм і дух самопожертви показала мужня боротьба українських партизанів-націоналістів проти Радянського Союзу та нацистської Німеччини під час другої світової війни.
Проте прийняття ОУН тоталітарної ідеології означало відхилення від найшляхетніших традицій дореволюційного українського руху, свідчило про зниження рівня політичної культури, інтелектуальну нікчемність і притуплення морального відчуття української спільноти. Зокрема, це перешкоджало встановленню дружніх відносин співробітництва з іншими національностями з-поза меж країни, чи тими, що жили на українській землі як меншості.
Як ці зауваги стосуються українсько-єврейських взаємин? Під час німецької окупації, яка тривала від 1941 до 1944 року, Україна (як і інші країни під владою Гітлера) стала ареною безпрецедентної трагедії: масового винищення єврейського населення. Головна відповідальність лежить, безперечно, на нацистській Німеччині. Але яка була реакція українців на ці страшні події? Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів. Ми також знаємо інших українців, які ризикували своїм життям, допомагаючи своїм єврейським сусідам і переховуючи їх. Проте в обох випадках це були приклади індивідуальних вчинків, які не складалися в колективну політичну позицію. Хто міг стати на таку позицію? Україна, на відміну до інших країн, що перебували під німецькою окупацією, не мала свого еміграційного уряду у таборі союзників, уповноваженого виступати від імені нації. Очевидно, проти жорстокості німців не могли протестувати “легальні” українські інституції, яких окупаційна влада терпіла постільки-поскільки і які за найважчих умов вели допомогову і культурну роботу. Але водночас існувало українське націоналістичне підпілля, що мало добре розвинену організаційну мережу, підпільну пресу та військові підрозділи, 1944 р. сформовано навіть зародковий підпільний уряд, названий Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). Усю цю діяльність контролювали фракції ОУН. Підпілля часто видавало різноманітні звернення і прокламації до населення. Тому націоналістичне підпілля було цілком спроможне засудити жорстокості німців щодо євреїв і заборонити українському населенню брати будь-яку участь у цих злочинах Неможливо сказати, скільки єврейських життів це врятувало б, але моральне й політичне значення, яке мав би цей акт, самоочевидне. Однак, відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуації, коли мовчання морально невиправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність — риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами.
115
Hunczak Taras. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921 // Jewish Social Studies. — 1969. — Vol. XXXI. — N 3. — P. 163–183; Szajkowski Zosa. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921: A Rebuttal // Ibid. — P. 184–213.
116
Див. мою статтю: “Націоналізм” у кн.: Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Вид. В. Кубійович. — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 5. — С. 1723–1728; передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. — Мюнхен, 1973. — С. 233–249 (див. другий том цього видання).