Аграрне перенаселення та гірка доля індустріяльних робітників доводили до загострення соціяльних суперечностей на Україні. Характеристична для української дійсности (явище, що його знаходимо й в інших “неісторичних” країнах) часткова збіжність соціяльних і національних конфліктів. Великі землевласники, капіталісти, промисловці та підприємці були переважно члени місцевої російської, польської чи жидівської меншостей або чужинці Таким чином майбутня революція мусіла бути рівночасно соціяльна й національна. Український національний рух не був обмежений якоюсь однією суспільною верствою. Він знаходив собі індивідуальних поплічників серед вищих кляс і сягав до індустріяльного робітництва. Однак найприхильніше його прийняли середні шари; заможне селянство, сільська інтелігенція й півінтелігенція та міська дрібна буржуазія, що народжувалася. Тісні зв’язки існували між національно свідомим українством та кооперативним рухом, що швидко розростався в роки перед першою світовою війною. Більші міста зберігали переважно російський характер; ця обставина згодом надзвичайно утруднила становище України під час революції. Але якщо судити з прикладів інших країн з подібною соціяльною структурою, могло здаватися, що “українізація” великоміських центрів — це тільки питання часу[131].
Треба ще зупинитися на питанні, як на Україні відбивалася господарська політика російського уряду. Деякі історики-економісти, що працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблин, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали терміну “колоніялізм”. Вибір цього поняття, позиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий[132]{56}. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій європейської Росії. Економічний прогрес України (“Півдня Росії”) у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру. Проте господарська політика уряду була здебільша несприятлива для українських інтересів. Наприклад, Україна несла на собі надмірний податковий тягар, бо доходи, що їх держава збирала на Україні, у великій мірі не поверталися до неї, а витрачалися в інших частинах імперії. Будівництво залізничних ліній, що керувалося стратегічними міркуваннями, а також існуюча система транспортових і митних оплат не враховували українських потреб. Сучасники добре здавали собі справу з цієї проблеми. Гідне уваги, що індустріяльні кола “Півдня” (що були неукраїнського походження й не мали зв’язків з національним рухом) виявляли нахил до творення регіональних синдикатів та об’єднань для оборони господарських інтересів области, занедбуваних петербурзьким урядом[133].
Друга велика ділянка дореволюційної історії України — це суспільна думка. Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до “ідеологізації” політики і рівночасно до політизації культури й духового життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання. Сказане стосується в рівній мірі російського та українського суспільства у 19 столітті; але між ними була одна важлива різниця. Росіяни хоч підвладні деспотичному режимові, були членами самостійної й могутньої нації і не мали підстав скаржитися на якісь специфічно національні кривди. Тому духова енергія російських інтелектуалістів зосереджувалася головне на будуванні соціяльних або теократичних утопій. Зате українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування.
131
Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 столітті зберігали переважно німецький характер.
132
Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манускрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: “Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і pro domo sua. М. Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючися на їх авторів. Властиво самостійне наукове значення мають лише його праці з історії революційного руху другої половини 19 століття. (Маю на увазі II том його “Нарисів з історії революційної боротьби на Україні”). М. Волобуєв не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіет-публіцист. До речі, його відома стаття — це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським). Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була “колонією Росії”. Я тільки доводив, (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніяльну політику на Україні, зокрема в царині економічній. Інша справа, що термін “колоніялізм”, може, не цілком відповідний для Східньої Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis” (його власні слова). По суті однак він не заперечував моєї концепції”. (Лист О. Оглоблина від 13 січня 1963). Цінне тут визнання проф. Оглоблина в малій відповідності поняття “колоніялізм” для Східньої Європи. Ідеться не прослова, але про точне схоплення історичних явищ. З легкої руки марксистів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніялізмом. На мою думку, таке утотожнення неправильне. Термін колоніялізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатуючи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції населення останньої.
133
Найбільшою кривдою, що її царська Росія заподіяла українському народові в царині соціяльно-економічної політики, було заведення кріпаччини в 1783 році. Як довго козацька старшина ще виявляла нахил до політичного сепаратизму, тактика царизму полягала в тому, щоб удавати з себе “захисника” простолюддя проти місцевої провідної верстви. Згодом, коли загроза сепаратизму зменшилася, пожертвувано інтересами селянства, щоб цією ціною примирити українське шляхетство з утратою політичної автономії країни. Кріпацьку неволю на російський кшталт заведено на Україні власне в той час, коли ця система вже починала відмирати в інших частинах Східньої Європи й коли навіть у Галичині вона зазнавала обмежень через законодавство “просвічених монархів” — Марії Терезії і Иосифа II.