Історичну індивідуальність Правобережжя (території на захід від Дніпра) визначала обставина, що навіть після анексії Росією 1793 року польська шляхта залишилася соціяльно панівним елементом у цьому краю і в значній мірі зберегла цю позицію аж до 1917 року. Кляса землевласників на ділі економічно виграла на зміні режиму, бо її панування над селянством знаходило собі певнішу опору в поліції та військовій силі абсолютної монархії, ніж у недоладній адміністрації покійної Речі Посполитої. Магнати, власники велетенських лятифундій, прийняли наскрізь льояльну поставу супроти імперії. Зате середня і дрібна шляхта не зрікалася надій на відновлення польської державности, яка повинна була простягатися аж до історичного дніпровського кордону. Обидва повстання, 1830 та 1863 років, що мали свій початок у Конгресовій Польщі, перекидалися й на Правобережну Україну. Місцеві польські змовники пробували здобути підтримку українського селянства; вони вживали української мови у своїх проклямаціях та обіцяли, що в майбутній відродженій Польщі Україна-Русь становитиме окреме автономне тіло. Однак ця агітація не натрапляла на прихильний відгомін. Спогади про стару Польщу були ненависні українським масам, які не забули козацьких війн, і для них саме слово “Польща” було символом поневолення. Також речники молодого українського національного руху послідовно відкидали польські претенсії на Правобережжя, бо це означало б поділ України між Росією й Польщею. Цей конфлікт може служити як яскравий приклад несумісности “історичної” та “етнічної” національної ідеї. Неспроможність поляків та українців поладнати їхні розходження та виробити спільну політичну поставу супроти Росії фатально заважила на дальшій долі обох народів[139]. Однак, без огляду на цю невдачу, існування польсько-українського вузла на Правобережжі мало деякі позитивні наслідки для українського національного розвитку. Польські впливи, що обіймали майже половину української етнічної території, служили як противага до російського панування. Упродовж 19 століття західня частина України продовжувала бути зоною напруги, де російські й польські сили змагалися за перевагу. Це скріпляло українську самосвідомість, як нації, відмінної й від Польщі й від Росії. А втім правобережна польська шляхта у значній мірі складалася з спольщених нащадків давньої української аристократії; а навіть первісно польські роди встигли протягом поколінь акліматизуватися до українського оточення, і вони посідали сильне почуття “територіяльного патріотизму”. Наприклад, польські письменники цього краю використовували льокальні мотиви та створили “українську школу” в польській літературі. Польсько-українські вчені зробили цінний вклад у вивчення крайової історії та етнографії. Українська громадськість рішуче відкидала програму “Ягайлонської федерації”, що була дорога серцям польської меншости на Україні. Але деякі концепції, що їх розробили польські правобережні публіцисти, вплинули на зростання української політичної ідеології[140]. Деякі члени польської меншини на Україні, “не бажаючи бути чужими колоністами на рідній землі”, — згідно із словами В. Липинського, — переступили межу, що відділяла дві національності та приєдналися до української справи. Їх було небагато, але з-поміж них вийшло кілька визначних провідників новітнього українського національного руху. Бувши людьми наскрізь західньої культури, вони відтягали українство від зв’язку з Росією[141].
Переходячи до українських земель в імперії Габсбургів, згадаємо насамперед про Буковину. Той малий край, що його Австрія в 1774 році придбала від Молдавії, мав строкате населення. Українці переважали на півночі, а румуни на півдні; крім цього, багато німців і жидів, а розкидані між рештою — жили вірмени й цигани. Німецька мова служила як lingua franca серед строкатої буковинської людности. Чернівці, столиця Буковини, мали найдалі на схід висунений університет з німецькою мовою навчання, а саме місто подобало на культурний аванпост Відня. Деякі місцеві українські письменники починали свою літературну кар’єру німецькою мовою. Напередодні першої світової війни буковинські українці користувалися кращими умовами національного розвитку, ніж їхні земляки на будь-якій іншій території вони досягли співучасти в провінційному управлінні, що була пропорційна до їхньої чисельности.
139
Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували повернути країну, в ім’я “історичних прав”, назад під владу Швеції. Вони радше об’єднали свої сили з тубільною фінською більшістю, для спільної оборони вольностей рідного краю. Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для Швеції, а також для самої шведської меншости в Фінляндії.
140
Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменника Ф. Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов’янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того: етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька спорідненість цих двох східнослов’янських мов. Це вчення, — без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.
141
Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834–1908), історик та археолог, основоположник “київської історичної школи”, провідник таємної організації “Громада” та цілого українського руху в Росії під час найтяжчого періоду реакції 1880–90-их років; Вячеслав Липинський (1882–1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865–44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний діяч цього століття.