ВІДПОВІДЬ
Я вдячний коментаторам за їхню увагу і вдумливі зауваження. Професор Адамс{57} хвалить мене за “відважне ствердження політичної незначущости України, як політичної одиниці, перед 1917 роком”. Я вдячний за похвалу, але мушу з прикрістю сказати, що полягає вона на нерозумінні моєї точки погляду. Тому що питання має велику історичну вагу, спробую ще раз зформулювати мої аргументи.
Силу якогось політичного руху треба оцінювати згідно з релятивними критеріями, беручи до уваги специфічні умови. Якщо застосовувати тут західні мірила, то всі неурядові, громадські політичні сили в Російській імперії 19 століття можуть легко викликати враження “незначущости”. Це стосується не тільки українського національного руху, але також і чисто російських революційних і опозиційних течій, що чейже теж спиралися на тонкий шар активних однодумців. Це був природний наслідок системи, що в ній деспотична, гіпертрофована держава стояла віч-на-віч з атрофованим, політично нечленоподільним і заляканим суспільством. Назверхні вияви українського національного руху могли бути перед 1917 роком скромні, а кількість людей активно заангажованих у ньому — обмежена. Проте історик не повинен недоцінювати його сили. Мого життєздатність доводить факт, що він перетривав систематичні переслідування з боку могутньої держави. І він завжди носив у собі потенціяльну можливість докорінного перетворення політичної структури Східньої Европи в цілому.
Допитливі спостерігачі того часу вміли правильно оцінити політичне значення української проблеми. Ось зауваги німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, що відвідав Україну в 1830-их роках:
“Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси, така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати, як національну ненависть Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія-Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ”[149].
Гідне уваги, що ці разючі спостереження та передбачення були зроблені, ще заки новітнє українство виринуло як організований рух. Наступні уривки взяті з звіту австрійського консула в Києві Едварда Седлячека, що його він 1893 року подав міністерству закордонних справ у Відні:
“Малоруський національний рух розвивається, як і раніше, одначе додержується при цьому якнайбільшої обережности... Я знаю особисто багатьох урядовців і вчителів, поведінку яких на службі можна назвати гідною усякої похвали, проте в інтимному гуртку вони виявляють настрої, які найменше можна назвати прихильними до уряду... Характеристичним для сучасного моменту є те, що в російській мові часто появляються історичні та етнографічні студії про Малорусь. Це є природним наслідком того, що цензура дуже суворо поводиться з малоруськими публікаціями... Ці [організаційно не оформлені] гуртки, поширені по всьому краю, мають чисто літературний або науковий характер і є невловні для поліції. В дійсності вони скріпляють малоруський патріотичний настрій у краю”[150].
149
J. G. Kohl,
150
Дмитро Дорошенко,