Цей звіт показує стан українського руху в добу реакції. Щоб дістати уявлення про подивугідний поступ, що його він зумів досягнути протягом наступних двадцяти років, нема кращого свідка за російського чорносотенця, С. Н. Щеголева. Він написав товсту книгу про українську справу, видану 1912 року, що її називали “довідником для поліції”[151]. Але незалежно від авторової тенденції та намірів, його праця багата на фактичні інформації, зачерпнені з тогочасної преси. У читача створюється виразне враження, що напередодні першої світової війни весь “Південь Росії” був переритий і підмінований легальними та підпільними діями українського національного руху. Вивчення книги Щеголева розкриває коріння, з якого розцвіло українське “чудо” 1917 року: воно ж стверджує помилковість погляду професора Адамса, що згідно з ним український революційний парлямент, Центральна Рада, був “дрібною та ізольованою групою націоналістичних інтелектуалістів”. Насправді Рада була гребенем хвилі могутнього руху мас[152]. Головна проблема та трудність Центральної Ради зовсім не полягала в тому, як на це натякає професор Адамс, що їй бракувало народної підтримки, але, якраз навпаки, в певних слабостях керівництва: національна провідна верства не була ані достатньо чисельна, ані відповідно політично досвідчена, щоб оволодіти спонтанним повстанням мас та міцно взяти в руки владу в обширній країні та в складних і тяжких внутрішніх і міжнародних обставинах.
Пишучи свою статтю, я свідомо обмежився передреволюційною добою. Зате коментар професора Адамса головне присвячений революцї 1917–20 років. Це ставить мене у незручне становище. Для просторого обговорення історії української революції мені бракує місця, але разом з цим я не можу залишити деяких тверджень професора Адамса без відповіді.
Основна Адамсова концепція української революції — дикий і хаотичний селянський бунт, “жакерія”. Ця картина, яка, мабуть, виникла під впливом наукових інтересів автора до історії махновського руху у Степовій Україні, до тієї міри одостороння, що майже подобає на карикатуру. Я не думаю заперечувати існування тих “анархістських” рис, але не вони були визначальні в українській революції.
Згадаймо, наприклад, про консервативний режим 1918 року, очолений гетьманом Павлом Скоропадським. Згідно з професором Адамсом, Скоропадський був просто “німецькою маріонеткою”. Я тверджу, що такий погляд є грубим спрощенням. Генерал Скоропадський, нащадок роду, що почесно записав себе на сторінках українських літописів, повернувся під час революції на службу своїй вітчизні зовсім подібним способом, як його колишній товариш зброї генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії{58}. Скоропадський відограв важливу ролю в подіях на Україні в 1917 році, ще довго до приходу німців. Відповідає правді, що гетьманщина 1918 року потребувала, щоб устоятися, німецької протекції; але вона знаходила підтримку й серед українців консервативних і поміркованих переконань[153]. За час свого недовгого існування гетьманат міг похвалитися цілим рядом досягнень, що заслуговують на пошану, включно з заснуванням двох університетів з українською мовою навчання, в Києві та в Кам’янці Подільському, та академії наук, що її прямим продовженням є сучасна Академія наук УРСР. Політичне життя Скоропадського не скінчилося з падінням гетьманщини. Його моральна постать справді виросла за роки вигнання, а значний відлам української громадськости за кордонами Радянського Союзу продовжував за міжвоєнної доби бачити в ньому законного претендента на трон України. Все, що ми сказали, подумане не як апологія Скоропадського або режиму, що він очолював 1918 року, але як пересторога проти спрощених кліше у трактуванні історії української революції. Невдача української революції наявна: вона не зуміла закріпити самостійної, демократичної національної держави. Але проникливий дослідник, що його зір не обмежений альтернативою успіху й неуспіху, може почувати, що він зобов’язаний зважити причини невдачі та повинен з’ясувати, чи й які тривалі здобутки залишила за собою, без огляду на поразку, українська революція.
151
С. Н. Щеголев,
152
Пробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. “П’ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожного погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську частку у спільних списках, домовлених з іншими партіями... Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучною справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних інтелектуалістів”. Oliver Henry Radkey.
153
Підложжя державного перевороту, що його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунений німцями. Він з власної ініціятиви започаткував змову правих кіл проти соціялістичного уряду Центральної Ради. Незалежно від цього, німецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе “неподатливою у співпраці”. Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918. Див.: