Не менш важливі для майбутности були зусилля синтезувати українські патріотичні почування з модерними західніми політичними ідеями. Велике значення “Історії Русів” саме в тому, що тут уперше традиційна оборона козацьких прав і вольностей перехрещується з подувами європейського лібералізму доби Просвічення. Подібним явищем у наступному поколінні було народження демократичного та федералістичного панславізму. Творцями цієї концепції були молоді офіцери-змовники з Товариства об’єднаних слов’ян — цієї української вітки декабристського руху. Але українські декабристи опинилися під командою російських революційних “якобінців” типу Пестеля й загинули, не принісши тривалої користи вітчизні. Це був показник на майбутнє. Упродовж усього 19 ст. обезкровлення України, через русифікацію її еліти, відбувається не тільки на правому крилі, службою в царській бюрократії, але й на лівому крилі, участю у революційних організаціях загальноімперського масштабу.
Досі ми говорили про Лівобережну Україну. Але аналогічні, хоч менше виразні процеси бачимо в той час і на Правобережжі, серед тамошньої польської чи, точніше, спольонізованої шляхти. Гоголеві й іншим російським письменникам українського походження відповідає т. зв. “українська школа” в польській літературі, з таким же романтичним захопленням красою української землі та побуту. І тут доходило до спроб літературної продукції народною мовою. Політичною ідеологією цих кіл була ідеалізація старої Речіпосполитої, як буцімто братерського союзу трьох народів: Польщі, Литви та Руси-України. Але повстання, що їх польська шляхта підіймала в 1830–31 та згодом у 1863 роках в ім’я віднови передподілової Речіпосполитої, ударилися на Правобережжі об мур опору та ворожнечі українського селянства. Створений “українською школою” міт про Вернигору, — “фантастичного, штучного од початку до кінця українського селянина, що прагне шляхетської Польщі”[156] — надто суперечив усій реальній історії польсько-українських взаємин, щоб могти втілитися в суспільну дійсність. Проте в невловний спосіб, що його нелегко здефініювати, вплив польського елементу (чи, вірніше, вплив шляхти, що, проживаючи на західній половині української території, признавалася до польської культури) спричинився до кристалізації новітньої української свідомости, політично загострюючи національний рух і скріплюючи його протиросійське вістря.
Проілюструймо це деякими прикладами. У той час, коли перед виступом Шевченка нова українськомовна література, створена лівобережними письменниками, була політично радше безбарвна, саме українсько-польський поет Тимко Падура насмілився прославляти гетьмана Мазепу, як великого борця за свободу. Знов же інший український поляк, — а може тут краще було б сказати “польський українець”? — Францішек Духінський (“Київлянин”, як вія завжди підписувався на своїх творах), зробив важливий внесок до формування модерної української політичної думки. Духінський, що був дорадником “некоронованого короля польської еміграцї”, князя Адама Чарторийського, зформулював теорію про те, що великороси або москалі, не зважаючи на свою мову, не є справжні слов’яни, а тільки послов’янені “туранці”; зате українці дійсні слов’яни, і тому, мовляв, однородні з поляками. Ця остання теза не зробила враження на українську громадськість, — але попередня зробила. Духінський не був солідним ученим і своїми фантастичними перебільшеннями сам спричинився до компромітації своєї теорії, що в ній одначе міститься теж зерно об’єктивної правди. Бо відмінності між українцями та росіянами в духовості та громадсько-культурних традиціях напевне більші, ніж про це можна б судити на основі одних тільки мовних розбіжностей, що існують між цими двома східньослов’янськими мовами.