Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніяльного поета. Шевченко сполучав національний патос та соціяльний протест з глибоко релігійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним прагненням до духової обнови людини й суспільства. Шевченкове мислення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в “Історії Русів”. Що було нове у Шевченка — це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилону — царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпака. Очевидно, було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовий провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі український національний рух 19 ст. вперше досягнув виміру, що розсаджував рамці малоросійського регіоналізму.
У розвитку народницької доби ми відрізняємо два послідовні етапи, “романтичний” (покоління кирило-методіївців) та “позитивістичний” (покоління Старої Громади). Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціяльних мотивів, як ретроспективної утопії рівности і братерства), релігійний ентузіязм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму. Літературні прояви цього покоління — це в першу чергу творчість раннього Шевченка та “Книги битія українського народу” Костомарова.
Позитивістичне покоління, — що прийшло до голосу в 1860-их та досягло розквіту в 1870-их роках — наполягало на силі критичного пізнання. Козаччини в цілому воно вже не ідеалізувало, протиставляючи егоїзм та панські забаганки старшини прагненням та інтересам простолюддя. На місце слов’янофільства ступнево прийшов “европеїзм”, себто свідома орієнтація на демократично-радикальні рухи тодішнього Заходу.
Треба зазначити, що основною рисою народницької доби було наголошування поняття “народу”, при чому останній утотожнювався з селянством. Звідси походить сам термін “народництво”, який, до речі, прийнявся тільки з 1860-их років. Не даремно улюбленою науковою дисципліною тієї доби була етнографія, що здобула великий вплив і на історичні досліди. Історики народницької школи, від Костомарова до Лазаревського й Антоновича, гляділи на українське минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу та вільне володіння землею. Ретроспективна національна свідомість шляхетської доби, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася в наслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об’єкт: народ. Народницька інтелігенція почувала своє покликання в служінні справі емансипації селянства, яке чейже тільки в 1861 році було визволене від кріпацтва, та у праці над піднесенням його соціяльного й культурного стану. Це давало ясне спрямування творчій праці народницької інтелігенції й одночасно підводило міцні основи під українську національну справу. “Висунення на перший плян демократичного народництва, замість аристократичного державництва, було в той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута”[157]. У тісному зв’язку з апотеозою народу стояв і культ рідної мови, “Слова”, що в ньому добачали сосуд найвищих вартостей народної душі. Щойно народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. Це було передумовою для повстання насамперед культурної, а згодом і політичної, модерної всеукраїнської національної свідомости, “соборництва”. Перший практичний крок у цьому напрямі зроблено на початку 60-их років, коли в київській Громаді злилися представники Ліво- і Правобережжя. Перші були колишніми членами або духовими спадкоємцями Кирило-Методіївського Братства; другі належали до групи т. зв. “хлопоманів”, що відкололися від польської аристократичної верстви, складеної з дідичів-землевласників та шляхетської інтелігенції.