Але Гетьман на вакантну катедру в Українському Науковому Інституті, яку Липинський призначував для Назарука, висунув кандидатуру самого Липинського. Це сталося без відома й попередньої згоди останнього. Липинський прийняв рішення, як “грім з ясного неба” та, з уваги на стан свого здоров’я, як “особисту катастрофу”, але вважав, що засада монархістичної льояльности не дозволяла йому спротивитися волі Гетьмана; він запевняв Назарука, що й надалі продовжуватиме свої заходи, щоб влаштувати його при Українському Науковому Інституті[177]. Однак втраченої нагоди вже не вдалося повернути й наступного року Назарук, замість того, щоб переїхати до Берліну, повернувся до Львова.
Де заважило на долі заінтересованих осіб і усього гетьманського руху; в його центральному проводі не знайшовся діяч маштабу Назарука, з його бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю. Можна припускати, що його невтомній енергії може було б удалося проломати інертність гетьманського центру, що на неї небезпідставно нарікав Липинський.
Однорічний побут Липинського в Берліні (від осені 1926 до осені 1927) не тільки посилив його хворобу і цим приспішив його смерть, але й поглибив розходження між ним та гетьманом Скоропадським і оточенням останнього. Ці розходження трохи згодом довели до відкритого конфлікту, який завдав гетьманському рухові непоправної шкоди. Поворот Назарука до краю рішально причинився також до розриву між ним і Липинським. До цього мабуть не було б прийшло, якби Назарук залишився на еміґрації. Доводиться зробити заключення, що Гетьман у цьому випадку не виявив щасливої руки.
ПРОЯВИ СПІВПРАЦІ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГИ МІЖ ЛИПИНСЬКИМ І НАЗАРУКОМ
Липинський і Назарук робили собі взаємно в 1924-27 рр. чимало особистих послуг. Напр., Липинський брав на себе ролю посередника в родинних клопотах свого товариша. Після виїзду Осипа Назарука до Північної Америки, його дружина, пані Константина, повернулася з малим синком з віденської еміґрації до Львова. Відносини між подружжям розладналися настільки, що між ними на довший час припинився листовний зв’язок. Назарука в Америці дуже мучив брак вісток про дитину. Через спільного приятеля Назарукового і свого, Людвика Сідлецького (“Саву Крилача”), Липинський передавав до Галичини листи Назарука у справі сина та звідтам отримував для нього бажані інформації[178].
Не зважаючи на хронічну недугу та перевантаження працею, Липинський знаходив час, щоб читати манускрипти Назарукових белетристичних творів і давати йому свої поради. Назарук дякував Липинському за “знамениті уваги” до історичного роману “Проти орд Джінгісхана”[179]. Липинський познайомився теж з рукописом іншого роману й у зв’язку з цим написав Назарукові: “Ваша “Роксоляна” дуже мені подобалася. Про неї іншим разом напишу широко”[180]. Але він не встиг виконати цієї обітниці, або, може, стосовний лист не зберігся.
Назарук, зі свого боку, раз-у-раз турбувався станом здоров’я Липинського й обставинами його життя. У цих справах він писав не тільки самому Липинському, але звертався теж до його секретаря, Михайла Савур-Ципріяновича[181]. Довідавшися про матеріяльні труднощі Липинського, Назарук запропонував йому свою допомогу, хоч і його власна ситуація в Америці далеко не була світла:
“Вже тепер уявляю собі, що Ваша працездатність обмежена сильно тим лежанням по вісім годин на студенім повітрі. Я не знав сього, що Ви аж таке тяжке й скучне лікування переходите. Коби лиш подужали Ви! Прошу в потребі рахувати на мою поміч - по моїй можливости. Щиро се пишу, тому не повинно Вам бути надто тяжко звернутися в потребі до мене -розуміється, тільки для Вас можу щось дати, бо й мені тут безвиглядно тяжко. Якраз се моє слово і предложення нехай Вам, Дорогий Пане После, зробить легшим звернутися до мене в біді”[182].
Як і можна було сподіватися, Липинський не скористав з дружньої пропозиції Назарука. Зате він звернувся до нього з проханням, щоб американські гетьманці допомогли Миколі Кочубеєві, членові Ради Присяжних УСХД та особистому приятелеві Липинського, вирватися з фізичної праці в Бельгії та влаштуватися в Парижі[183]. Назарук добився для Кочубея малої платні, як європейського кореспондента “Америки”. Тому що цього не вистачало на прожиток у Парижі, Назарук з власної кишені щомісячно додавав Кочубеєві певну суму, як безпроцентну та безтермінову позичку[184]. Нема сумніву, що Назарук усе це робив тільки заради Липинського, бо з Кочубея, як газетного кореспондента, не було великої користи: він не мав журналістичної практики і, як людині російської культури, йому навіть було тяжко писати по-українському.
178
Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 298; ч. 79 (26 березня 1926), стор. 312-13. Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 березня 1925 (АСЕДІЛ).
184
Ч. 104 (11 березня 1926, стор. 377; ч. 110 (1 травня 1926), стор. 386. Щомісячна платня М. Кочубея, як кореспондента “Америки”, виносила дол. 15 (sic!), а Назарук зобов’язався додавати від себе порядком позики дол. 35.