Суперечлива проблема, що раз-у-раз виринала в листовних дискусіях між Назаруком і Липинським, це питання щодо першенства в політичній роботі “пропаґанди” чи “організації”. Назарук відстоював першу, а Липинський другу позицію. Назарук закидував Липинському недоцінювання значення пропаґанди:
“Ви рішуче передразнені в Вашім відчуванню неохоти до реклями: вона дуже потрібна, а Ваш змисл до неї майже не існує. Се, здається, одинока вартість, котрої Вам бракує, або котрої Ви свідомо, чи з упередження, не хочете собі засвоїти”[195].
Назарук намагався переконати Липинського, що до ведення пропаґанди покликані не тільки інтеліґенти, але також “пани”, та що історичною провиною української шляхти було те, що вона занедбала своєчасну пропаґанду серед мас на користь консервативно-гетьманської ідеї[196]. Назарук часто повертався до цієї справи, посилаючися при цьому на свій особистий досвід:
“...гаряче прошу Вас позбутися неохоти до реклями і пропаґанди. Повірте мені, що хоч се дивно виглядає, а мій досвід з масою - довгий досвід - від лівобережної України почавши, від Олександровська через Київ, Хвастів, Білу Церкву, Винницю, Кам’янець, через майже всі повіти Галичини, через Буковину, Угорську Русь, Волинь і Холмщину, через Канаду від океану до океану і через Злучені Держави Північної Америки від Нью-Йорку до Чікаґа - де скрізь я промовляв і агітував - мій досвід доходить до такого висновку: Нема такої думки-ідеї, до якої не можна б наклонити маси, коли ведеться завзяту пропаґанду: 1) приступно і 2) щиро та 3) обережно в формі й 4) гостро в змісті”[197].
Теза щодо вирішального значення пропаґанди, “реклями”, була пунктом, в якому Назарук не піддавався авторитетові свого друга й наставника. Але Назарукові арґументи не переконували Липинського, який уважав масову пропаґанду за недоцільну, якщо вона не сперта на міцну й стабільну організацію. На його думку, першочерговим завданням гетьманського руху було готування надійних кадрів, а не кидання гетьманських гасел у народну гущу. У зв’язку з цим він писав Назарукові: “...[Ви] ведете (...) масову пропаґанду, яку ми (...), без відповідної організації, вважаємо шкідливою і проти ведення якої в таких формах (без організації) Вас перестерігаємо”[198]. На думку Липинського, американські “Січі” передчасно проголосили гетьманську плятформу й він критикував Назарука за “занадто швидке темпо” та “тактику татарського загону”[199].
Ця контроверсія відзеркалювала глибокі відмінності, що існували між Липинським і Назаруком в царині політичної культури. Останній був виходнем з середовища галицької Радикальної партії й ця школа залишила на ньому нестертий слід. Недаремно Липинський казав Назарукові, що “Ви радикал у тактиці”[200]. Назарук, -досвідчений вічевий промовець і професійний журналіст, а в часі Визвольних Змагань міністер преси й інформації обох українських урядів, наддніпрянського і галицького, - мав інстинктовне відбуття того, що в наші дні називають “засобами масової комунікації”. В американському побуті його особливо цікавила та захоплювала всюдиприсутня рекляма: “...Америку можна б схарактеризувати двома словами: “неймовірна рекляма”...”[201]. Назарук був ладен перещеплювати оті “американські” методи на український ґрунт. Зате Липинський почував притаманну для родового й духового аристократа нехіть до того, щоб себе знижувати до рівня юрби. Він волів впливати на вибрані одиниці й гурти, що з них він прагнув зформувати високоідейну й дисципліновану когорту, своєрідну модернізовану версію лицарського ордену. Кажучи коротко, щодо стилю політичної діяльности Назарук був передусім народним трибуном, а Липинський політичним виховником.
ЗА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ
Підо впливом своїх революційних переживань 1918-19 рр. Назарук розчарувався в демократії, під час побуту в Канаді він навернувся на монархізм, а після переїзду до США активно заанґажузався в гетьманському русі. Але його монархістична концепція ще залишалася в великій мірі нескристалізованою, не виходячи зразу за межі дещо наївного принципу “одиночної” влади. В розумінні Назарука в ті роки затиралася межа між монархією й диктатурою. У своїх листах він іноді висловлював симпатії до диктатури, проти чого рішуче перестерігав його Липинський. Останній писав: “...Ви, через реакцію до анархічної демократії, перехилились занадто вбік диктаторської охлократії. Але ані демократією, ані охлократією України не збудуємо!”[202]. Не вміючи дати собі ради з цими теоретичними труднощами, Назарук просив свого ментора: “Напишіть, як уникнути помішання ідеї диктатури з ідеєю монархії! Ми - важко в сім хаосі орієнтуємося!”[203].