Липинський відгукнувся на запит Назарука довгим листом, що становить важливе джерело до пізнання його політичного світогляду:
“Монархія і диктатура. На цю тему ми вже дискутуємо з Вами від початку нашого листування і досі ще не можем порозумітися. Між тим, мусимо порозумітись, поки час. Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А різні теорії дадуть тоді різні практики й знищать, розсадять наше діло. Отже порозумітись мусим тепер доконче.
Монархія (або правова і дідична влада) і диктатура (або влада абсолютистична і персональна, іноді в формах монархічних, як напр., в петербурзькій Росії) відповідають двом абсолютно різним методам організації - клясократії і охлократії. Де мої назви. Я їх не бороню, може вони найгірші Але вони означають певні реальні факти, які можна назвати і інакше, коли ці назви не подобаються Різницю між цими методами весь час підкреслюю в своїх друкованих працях...”[204].
На думку Липинського, відмінність між цими двома устроями полягає в тому, що при диктатурі влада й відповідальність належать персонально вождеві-диктаторові, тоді коли “при монархії Особа Гетьмана, як персоніфікація держави і нації, мусить бути якнайбільше бережена і захована від політичних ударів, а вся політична відповідальність за акцію повинна бути перенесена на призначених Гетьманом виконавців його влади”. Диктаторська система вимагає якнайповнішої уніфікації народної маси (кажучи мовою пізнішого часу, “зґляйхшальтування”, або насильної “уравніловки”) та спертя політичного проводу “на одній організації (комуністи, фашисти і т. п.) з тим, що всі інші винищуються”[205]. Липинський уважав, що така метода незгідна з індивідуалістичним характером українського народу. Крім цього, український народ ще не встиг стати нацією в повному значенні слова й тому позбавлений спільних емоційних відрухів, які могли б успішно кристалізуватися в диктатурі.
“...в цім весь абсурд донцовського “фашизму”. (...) Всякий диктаторський метод мусить обертатися у нас в карикатуру, в якісь безнадійні персональні авантюри: петлюрівщину, петрушевиччину і т. п. Борони нас Боже, щоб ми до того додали ще “скоропадщину”. Тоді ми спадаємо до рівня української анархії і губимо єдино можливу нашу династію”[206].
На відміну від монолітної єдности, до якої прямує диктатура, монархічна єдність є диференційованою. Вона полягає на концентрації різних зорганізованих суспільних груп (хліборобських, про мислово-робітничих, інтеліґентських і інших) “біля сталого, непорушного, а тому якнайменше персонально відповідального, якнайменше диктаторського, символу держави і нації, біля персоніфікуючої цю державу і націю Гетьманської династії”[207]. Таким чином, Липинський відкидав однаково як ліберальну, республіканську демократію, так і абсолютистичну диктатуру (“охлократію”):
“Вічне хитання між цими двома полюсами (бігунами) - демократії і охлократії - було причиною неіснування України. Вона буде, коли наш маятник стане по середині: на правовій, законом обмеженій і законом обмежуючої монархії”[208].
На особливу увагу заслуговує в цьому контексті негативне ставлення Липинського до абсолютистичної монархії, що її він називав “дідичною диктатурою” та що її зразок він бачив у царській Росії. У цій системі трон має нахил перетворюватися зі спадкового на “окупативний”, себто обсаджуваний шляхом палатних переворотів, виконуваних при помочі Гвардії (преторіянців, яничарів тощо). Липинський писав: “Борони Боже Україну від такої “окупативної” форми диктаторської, абсолютистичної монархії”[209].
Цитовані думки Липинського не залишають сумніву, що його концепція української монархістичної державности була конституційним монархізмом, з використанням деяких традиційних рис Гетьманщини XVII-XVIII століть. Назарук не був далекий від правди, коли він написав своєму приятелеві: “Ваш концепт монархізму видається мені монархізмом, що спирається на республіканські установи, як казав котрийсь з Наполеонів про конституційний монархізм”[210].