Гідне уваги, що Липинський ніде не вживає загальноприйнятого терміну, “конституційна монархія”. Можна здогадуватися, що він, уважав, що європейські конституційні й парляментарні монархії XIX і раннього XX століття надто поступилися перед тиском ліберально-демократичних сил, що привело до ослаблення монархічного принципу. Щоб відмежуватися від цієї злібералізованої, упадкової форми монархізму, він волів користуватися новопридуманим терміном, “клясократична монархія”. Крім цього, Липинський обстоював погляд, що - у противенстві до європейських конституційних монархій - в майбутній гетьманській Україні законодавче тіло (парлямент) повинно репрезентувати не політичні партії, але соціяльно-економічні з’єднання, “кляси”.
Відповідь Назарука на обширного листа Липинського, в якому той виложив свою концепцію українського монархізму, звучала так:
“Прийшов Ваш дуже змістовний лист з 16.I.1925. Колись (як його випечатають) уважатимуть мене ідіотом, що я досі не зрозумів Вашої теорії як слід. (...) Та - щойно по Вашім останнім листі зачинаю ясніше розуміти Вас. Та все таки остає в мене одна неясність, яку прошу вияснити, бо не розумію. Приклад: єсть уже Гетьманська Україна і єсть Уряд, настановлений Гетьманом; приходить до конфлікту в поглядах між Гетьманом і Урядом; за урядом стоїть представництво станово-клясове в переважаючій більшості, quid iuris? Що наступає правно? Чи Гетьман має право розв’язати представництво й уряд та покликати нове представництво й новий уряд? Чи може правно опертися на меншості представництва і з нього покликати уряд? Коли се може зробити? Як довго може покликати нові представництва й уряди, коли вони уперто стоять на тім, на чім стояв перший в хвилі вибуху конфлікту? Приймім (для комплікації), що Гетьман має рацію. Хто укладав закони, яким підлягає й Гетьман? Чи се не ослабить його поваги, коли про закони рішатиме представництво? (...) Волю, - по своїй страшенно прикрій практиці, - навіть зле рішення одного, ніж розвал, неминучий при віддачі права рішання мультитудинаризмові в якійнебудь формі...”[211].
На ці Назарукові сумніви Липинський відповів коротко:
“Щодо можливих конфліктів між Верховною Владою і Представництвом, то щодо минувшини масу повчальних прикладів можете знайти в історії Англії. Що ж до будуччини, то, думаю, розмови на цю тему безцільні”[212].
Посилання Липинського на англійський “модель” багатомовне. Воно свідчить, що, згідно з його концепцією, роля гетьмана-монарха в майбутній Українській Державі мала бути суто символічна й репрезентативна, з максимальним обмеженням його реальної влади. При цьому, однак, постає враження, що Липинський у даній справі свідомо не хотів ставити крапки над “і”; тому він арбітрарно обірвав дальшу дискусію, проголосивши її “безцільною”. А втім питання, що його поставив Назарук, зовсім не було марним, але, навпаки, дуже істотним. Як політичний мислитель, Назарук ніяк не міг рівнятися з Липинським. Але інтуїція досвідченого практичного політика наштовхнула його на слабке місце в теоретичній конструкції Липинського. Цим слабким місцем було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та сучасному гетьманському русі. Думання Липинського в цій справі було суперечливе. З одного боку, він хотів гетьмана й династію (конкретно, особу Павла Скоропадського й рід Скоропадських) оточити авреолею, так щоб громадянство навчилося бачити в гетьмані живий символ української державної ідеї та найвищий політичний авторитет нації. Тому він не раз говорив про потребу “послуху” гетьманові З другого боку, концепція “клясократичної, законом обмеженої” монархії вимагала звільнення гетьмана від відповідальности, себто його відсунення від практичних політичних рішень. Липинський, мабуть, розраховував на те, що дилему вдасться обійти, й тому ухилявся від дискусії над нею. Він певне надіявся, що міцна гетьманська організація, ідеологічно й політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, рівночасно скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні. Ці сподівання розбилися з моментом, коли Павло Скоропадський забажав узяти фактичне керівництво гетьманського руху у власні руки й коли на цьому тлі постав конфлікт між ним і Липинським. Назарук, очевидно, не передбачав цієї можливости, коли він у 1924-25 рр. листовно обмінювався з Липинським думками про устроєві проблеми українського монархізму. Тим більше заслуговує на признання його проникливість, що її він виявив у даній справі.