“... не гнівайтеся на мене за те, що Вам скажу про Ваше відношення до Драгоманова. Я вже Вас кілька разів просив над цим питанням застановитись і на Драгоманова в той спосіб не нападати. Але Ви остались глухі на мої прохання. Отже сьогодня, в зв’язку зі справою Чижа і “анархізмом” Драгоманова (щодо якого просите у мене матеріялів), хочу цю справу остаточно вияснити.
Перш за все, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика. Повірте, Дорогий Пане Докторе, що непристойно єсть зіставляти Драгоманова з Чижем. І я волів би на Вашім місці програти судову розправу, ніж виграти її доказами, що Драгоманів був анархіст і що тому Чиж заслуговує на осуд...
Коли б Ви почитали уважно Драгоманова, то побачили б, що всі оці наші “драгомановці” живляться власне одпадками Драгоманова, тим, що в Драгоманова було найгіршого, і що власне у самого Драгоманова можна знайти силу-силенну найкращих арґументів проти “драгомановців”.
Бо єсть в історії не один, а кілька Драгоманових, так як до історії перейде не один, а кілька Докторів Осипів Назаруків. І як політично нечесно поступив би той, хто поборював би Вас колись за те, що Ви були в однім часі демагогом і робили повстання проти Гетьмана, так само політично нечесно єсть висмикувати з Драгоманова тільки його анархізм, забуваючи про те, що сам же Драгоманов свій анархізм в інших місцях і часах поборював. Найбільшим нещастям Драгоманова була його деклясованість і радикалізм. Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні і політичні устої, які були в його родині, в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи, і весь час будучи в цих шуканнях радикалом, тобто доводячи більшість своїх ідей до абсурду. Але ж чи за ці прикмети - прикмети спільні з майже цілою т. зв. свідомою українською інтеліґенцією - слід поборювати тільки од-ного Драгоманова, який крім них мав ще й те, чого бракувало більшості української інтеліґенції: велику ерудицію, науку, сильну волю і великий чесний характер?
Отже послухайте хоч цим разом, Дорогий Пане Докторе, моєї щиро-дружньої поради: одділіть Чижа від Драгоманова, і першим взагалі покиньте займатись, а другого ще раз уважно перечитайте. Викиньте всі його анархізми, радикалізми і прочі інтеліґентські українські прикмети, а виберіть з нього те, що було в нього творчого, будуючого, і власне цей драгоманізм творчий і будуючий вжийте на поборювання тих, хто воює драгоманізмом розвальним і руйнуючим. Лектуру раджу Вам почати з “Листів на Наддніпрянську Україну”, в яких знайдете між іншим цінне і цікаве про наш Гетьманський Рід, що може слід би було колись з відповідним коментарем в “Січі” і “Америці” передрукувати”[218].
Після такої нищівної філіппіки, Назарукові не залишалося нічого іншого, як скапітулювати:
“Щодо дуже гострого листа Вашого про моє відношення до Драгоманова, то я думаю, що пишу власне так, як Ви кажете відноситися до нього по суті: що є крім анархізму у Драгоманова й розумні речі. (...) Але оставлю і таке писання про Драгоманова, бо мабуть форма загостра”[219].
Назарук не розумів, що суттю розходження була не більше чи менше гостра форма критики Драгоманова, але щось значно глибше. В основі спору лежав конфлікт між плюралістичною та моністичною концепціями українства. Липинський визнавав закономірність існування в лоні українського суспільства різних ідейно-політичних течій; його метою було об’єднання та збалянсування цих антагоністичних течій на базі монархічного правопорядку. Знов же Назарук, з типовим фанатизмом неофіта, хотів в українському політичному житті “зрубати й викорчувати” все, що було незгідне з гетьманською ідеологією. Але саме ця його настанова доводить, що, ставши гетьманцем, Назарук не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі в великій мірі залишився радикалом.