Назарук переплутав дві зовсім далекі справи: принципову критику ідеології Донцова із злободенною полемікою проти д-ра Луки Мишуґи. Мишуґа, в минулому представник уряду ЗУНР у Сполучених Штатах, пізніше очолив редакцію єдиного українсько-американського щоденника, “Свобода”. На сторінках “Свободи” Мишуґа провадив кампанію проти єпископа Константина Богачевського, якого дорадником та публіцистичним оборонцем у 1926-27 роках був Назарук. Назарук підозрівав Мищуґу в тому, що він хоче довести до розколу серед американських українців-католиків та до створення автокефальної церкви, на подобу тої, що виникла в Канаді. Не входячи в суть тодішніх церковно-релігійних конфліктів серед американських українців, доводиться ствердити, що Донцов не мав до цієї справи ніякого відношення. Донцов і Мишуґа були взагалі діячами різного типу й формату, що їх не годилося ставити на одну дошку. Мишуґа був визначною постаттю в історії американської України, але на ролю політичного ідеолога він не претендував. Про нього не згадає історія української політичної думки, тоді коли вона напевне не обмине Донцова, - незалежно від того, як оцінювати його ідеї.
Виводити “вольовий націоналізм” Донцова, як це робить Назарук, із філософської системи Іммануїла Канта на тій основі, що Кант, подібно як його уявний послідовник Донцов, був “суб’єктивіст” - це непорозуміння. Донцов міг принагідно цитувати Канта, як і багатьох інших мислителів та письменників, що з ними на ділі не мав нічого спільного. (На “цитатоманію” Донцова та його несумлінність у використовуванні чужих думок звертали увагу всі його критики, в тому числі теж Назарук.) Донцов не був філософом, лише політичним публіцистом і літературним критиком. Проте, якщо шукати його філософських коренів, то знайдемо їх у волюнтаристичних, ірраціоналістичних та віталістичних напрямках європейської думки кінця XIX-початку XX століття. Кант тут ні при чому. Зневажливі висловлювання Назарука про таких мислителів, як Кант і Геґель, тільки засвідчують про відсутність у нього філософської освіти.
Отже в багатому публіцистичному доробку Назарука “Націоналізм Донцова”, безперечно, одна з менше успішних позицій. Це, мабуть, спричинене тим, що сила його таланту взагалі не лежала в теоретичних виводах та аналізі ідей, але радше в описах-репортажах та обговорюванні конкретних політичних ситуацій. Проте, не зважаючи на свої недоліки, згадана праця займає важливе місце в ідейно-політичному розвитку свого автора. В ній Назарук уперше виступив прилюдно проти українського “охлократичного” націоналізму, що народжувався в 1920-их рр. та що його ідейне обличчя формував своїми писаннями Дмитро Донцов. Як було згадано, Назарук спочатку схилявся до концепції диктатури та й до самого Донцова ставився не без певної симпатії. Але у своїй полемічній праці з 1927 року Назарук заявив, що донцовський націоналізм, - якщо в українському народі прийметься його пропаґанда, - “поробить людей звірами” та принесе внутрішні роздори, руїну і смерть[227]. І цій настанові Назарук залишився вірний до кінця. Від моменту свого повороту до краю до вибуху Другої світової війни дванадцять років пізніше, він належав на Західньо-Українських Землях до найбільш послідовних і безкомпромісових ідейних противників “донцовщини” та націоналістичного руху. На сторінках газети “Нова Зоря” він теж не раз критично висловлювався про націонал-соціялістичний режим у Німеччині. Нема сумніву, що неґативне відношення до українського й неукраїнського “охлократичного” націоналізму Назарук засвоїв собі в школі Липинського.
Тож у 1934 р. Назарук так писав про Донцова:
“...большевизм рішуче менше розкладовий ніж донцовський націоналістичний хаос, бо донцовщина має в собі всі без виїмку шкідливі складники большевизму і ні одного позитивного. І коли захоплення нашої соціялістичної молоді большевизмом допомогло большевикам страшно знищити більшість нашого народу над Дніпром, то захоплення нашої молоді донцовщиною знищило би психічно зав’язок нашої нації в Галичині, в останній її кріпості. Бо Донцов се нігіліст і руїнник, а не провідник і ідеолог. Котра нація і котра молодь хоче зійти на пси, та біжить за такими “ідеологами”[228].
228
Осип Назарук, “Венеція” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови [УНО], 1934), стор. 39, прим.